Тарас шевченко о русских и украинцах. Язык Шевченко - не украинский! «Не женись ты на богатой»

Перед смертью начал заниматься составлением школьных учебников для народа на украинском языке.
Умер Тарас Григорьевич Шевченко 10 марта 1861 году (26 февраля 1861 года по старому стилю), на следующий день после своего 47 дня рождения от водянки. По мнению историка Николая Ивановича Костомарова(1817-1865) из-за «неумеренного употребления горячих напитков».
Похоронили Т.Г.Шевченко на Смоленском православном кладбище Санкт-Петербурга. Спустя 58 дней прах Тараса Григорьевича перезахоронили на Чернечьей горе в Каневе (Черкасская область Украины) в соответствии с его «Завещанием».
Поэзию Шевченко, проникнутую любовью к Украине, состраданием к тяжелой доле народа, протестом против всех форм его социального и национального угнетения, отличают близостью к народному творчеству, глубокий лиризм, «простота и поэтичность, грация выражения» (И. Франко).
Живопись Шевченко положила начало реалистическому направлению в украинском искусстве.
Ввиду того, что большая часть прозы Тараса Григорьевича Шевченко написана на русском языке, так же как и некоторые стихи, большинство исследователей относят его творчество, как к украинской, так и к русской литературе.

«ВЕСЕЛКА»

Художественное оформление

ВЛАДИМИРА ЮРЧИШИНА

Предисловие члена-корреспондента

АН УССР Е. П. КИРИЛЮКА

Составление и примечания

доктора филологических наук

С. М. ШАХОВСКОГО

©Издательство «Веселка», 1984,

предисловие, составление, примечания, иллюстрации, художественное оформление.

РУССКАЯ ПРОЗА ШЕВЧЕНКО

Человеческий гений проявляет себя во многих областях. Шевченко был крупнейшим поэтом современности и в то же время замечательным художником, удостоенным звания академика. После ареста за участие в тайном революционном обществе он был сослан в солдаты в далекий пограничный корпус с запрещением писать и рисовать. Но и здесь он продолжал тайно писать свои революционные стихи. Спустя три года последовал второй арест. Несмотря на то, что поэт успел передать миниатюрную книжечку со стихами верным друзьям, его все же ждала вторичная ссылка в далекий прикаспийский гарнизон.

Хотя и здесь поэт нашел благородных друзей, он решил не испытывать больше судьбу и в свободные от караульной службы часы в течение семи лет украдкой писал только повести на русском языке. К сожалению, не все они дошли до нас. Так нам известно название одной из них - «Повесть о безродном Петрусе», ученые догадываются о ее содержании, но сам текст произведения утерян.

Поскольку произведения Шевченко было строжайше запрещено печатать, он попытался передать свои повести через друзей в Петербург для публикации под псевдонимом «Кобзарь Дармограй». Однако осуществить этот замысел не удалось. И дело не только в цензуре. Замечательный русский писатель Сергей Аксаков был искренним другом поэта, но он полагал, что повести Шевченко уступают его украинским стихам. Когда Шевченко возвратился из ссылки, Аксаков не посоветовал ему печатать повести, и хотя Кобзарь и мог бы предложить издателям свои прозаические произведения, он прислушался к мнению друга.

Только спустя два десятилетия после смерти Шевченко друзья поэта напечатали его повести. Об этом речь впереди.

Мы предлагаем вниманию юных читателей лишь четыре повести Шевченко. Первой написана «Наймичка».

В этом произведении автор использовал фабульные ситуации одноименной поэмы, но сюжет несколько видоизменил. Героиню повести он назвал Лукией, ввел новые эпизоды, показал встречу с офицером-соблазнителем. В образе Лукии мы видим новые черты - ее высокую моральную стойкость. Соблазнитель предлагает ей руку, но Лукия отвергает предложение: «Не хочу я быть офицершей. Я мать офицерского сына, с меня довольно!» Автор раскрывает силу простой девушки: «Каких усилий, какого тяжкого труда ей стоило переломить себя. И только одна благородная, возвышенная любовь матери спасла тебя от разверзавшейся в другой раз перед тобою пропасти».

В повести шире, чем в поэме, раскрыта высота народной морали. Яким и Марта, безусловно, догадываются о судьбе Лукии, но принимают ее у себя с маленьким сыном: «О роду и племени ее они как бы боялися с нею речь заводить, инстинктивно понимая, что у несчастного не должно спрашивать о его прежнем счастии».

В тексте повести встречаются важные моменты, о которых, конечно, не было и упоминания в поэме. Шевченко прекрасно понимал всю тяжесть жизни подневольного крестьянства и как выдающийся мыслитель мечтал об облегчении крестьянского труда: «О агрономы-филантропы! Выдумайте вы вместо серпа какую-нибудь другую машину. Вы этим окажете величайшую услугу обреченному на тяжкий труд человечеству», - писал он в повести «Наймичка». Как известно, лишь после победы социализма в нашей стране была осуществлена мечта великого писателя.

Иногда Шевченко прибегает к историческим экскурсам, четко выделяя при этом свои собственные взгляды. Так, упомянув о кургане «Королева могила», он добавляет: «Последние, быть может, окопы Карла XII, потому что он в этих местах когда-то шлялся со своими синекафтанными шведами». В другом месте, уточняя название «Ромоданов шлях», он сначала писал, что делает это «по долгу списателя народного быта». Затем автор снимает два последних слова, подчеркивая этим, что он ставит перед собой более широкие задачи, а не только воспроизведение быта. Шевченко раскрывал типические образы в типических обстоятельствах, не раз упоминая своего предшественника в прозе Гоголя. (Так, он сравнивает старого Якима с Афанасием Ивановичем после смерти Пульхерии Ивановны).

В повести «Наймичка» мы видим широчайшую палитру художника: «Солнце близилося к горизонту и золотило своим желто-багровым светом и без того золотые, уставленные копнами поля благодатного села. Широкая долина покрывалася прозрачным светло-фиолетовым туманом и спрятала прекрасную линию своего горизонта в тумане. Сула зарделася матовым румянцем, как загоревшая на солнце молодая жница при встрече с милым косарем своим. По желтому пурпурному мату извилистой Сулы кое-где тянутся за рыбачьим челноком светлые блестящие струйки. Тянутся - и пропадают в темно-зеленом очерете».

Вслед за «Наймичкой» по фабуле одноименной поэмы была написана повесть «Варнак», а немного позже - повесть «Княгиня» по фабуле поэмы «Княжна». В конце 1854 и начале 1855 г. Шевченко пишет повесть «Музыкант» по оригинальному сюжету. Произведение посвящено крепостной интеллигенции. В русской литературе 30-40-х годов тема эта уже разрабатывалась В. Белинским («Дмитрий Калинин»), А. Тимофеевым («Художник»), Н. Павловой («Именины») и др. Образ талантливой крепостной артистки особенно сближает произведение Шевченко с повестью Герцена «Сорока-Воровка» (1848), в основу которой положен эпизод, рассказанный М. Щепкиным. К сожалению, мы не знаем, была ли известна Шевченко повесть Герцена, опубликованная в журнале «Современник». Действительность того времени давала много подобного материала. Не случайно Шевченко называет конкретные села, в которых про- исходят*события: Дигтяри, Сокиринцы, Качановка, называет почти собственными именами помещиков-крепостников. Ведь каждый читатель в образе Арновского легко мог узнать весьма популярного мецената Г. Тарновского, владельца Качановки.

В свое время к середине 30-х годов мне пришлось работать в Харькове в Институте Тараса Шевченко Нарком- проса УССР и готовить академическое издание его сочинений. Мне поручили подготовить текст повести «Музыкант».

Известно было, что эта повесть впервые была опубликована после смерти автора в киевской газете «Труд» за 1882 г., а немного позже вторично напечатана в журнале «Киевская старина» за 1887 г.

Комплект газеты «Труд» я не мог достать в Харькове и сверял текст автографа с журнальной публикацией. И что же оказалось? Буржуазные фальсификаторы пытались скрыть от читателей название сел, в которых происходило действие, а также фамилии помещиков-крепостников. Впоследствии во время командировки в Киев я сверил текст и по газете «Труд». Оказалось, что отклонений от оригинала в журнале было не меньше, чем в газете. В газете текст публикации подготовил известный в свое время критик В. П. Горленко. Он старательно затушевывал от читателей, где именно происходит действие. Вместо «Прилуки» - ставил букву «П», вместо «Дигтяри» - «Д», а вместо «Качановка» - писал «Кленовка». Шевченко в автографе дал почти подлинную фамилию помещика-крепостника: «Арновский», а публикатор везде заменил ее «Кленовский». Только в академическом издании 1948 г. текст повести напечатан по подлинной рукописи Шевченко.

На Украине все активнее ведется работа по разобщению украинской и русской культур

Как только в «незалежной» предпринимаются попытки нивелировать общие корни двух братских народов, показать «самостийнисть» украинской культуры, так тут же находятся и национальные носители этой идеи.

Чем больше на Украине подчеркивают, что Шевченко – национальный украинский поэт и основоположник украинской литературы (этого никто и не отрицает!), тем меньше вспоминают и пишут, что Шевченко - русский писатель: драматург и прозаик.

Тарас Шевченко родился в Малороссии, на Киевщине, в 1814 году в семье крепостного. Стало быть, его родной языковой средой с детства был украинский разговорный язык. Однако уже с 10 лет он погружается в другую - в русскую языковую среду, становясь казачком (мальчик-прислуга) русского помещика К.В. Энгельгардта. А в 1829 году, в 15-летнем возрасте, на целых 14 лет он покидает «рiдну неньку Україну», вливаясь в русскоязычное общество Вильны, а затем Петербурга. Поэтому языком общения, и, следовательно, мышления становится для него, естественно, русский язык.

Интересно отметить, что уже в начале 1843 года Шевченко завершает драму «Назар Стодоля» на русском языке, переведенную в 1844-ом на украинский для постановки в студенческом театре Медицинской академии. Причем, что любопытно, авторские ремарки остаются на русском языке!

Видимо, в 1842 году была написана и трагедия «Никита Гайдай», от которой сохранилось только третье действие, опубликованное в журнале «Маяк».

Двуязычность Шевченко еще больше отразилась в его письмах того времени. Причем, и это важно для понимания авторского сознания, Шевченко становится все более русскомыслящим писателем.

Об этом свидетельствуют его письма, написанные в 40-е годы на русском и украинском языках.

В его русских письмах практически нет украинизмов, а вот в украинских письмах русизмы встречаются довольно часто. При этом грамматические ошибки и употребление русских префиксов при письме свидетельствуют о русскоязычном мышлении их автора. Например, в письмах Лизогубу 1842 г.: «А за таке время багато води у море утекло» - вместо: «а за такий час багато води в море утече». «Отдайте» вместо «вiддайте», «спасибi» вместо «дякую». «Хочь лiкар и говорить, що ничего, одначе так кiвне головою, що сумно дивиться» (правильней было бы: не «ничего», а «нiчого», не дивиться, а «дивитися»).

«Сьогоднi оце трошки легше стало, можна хоч перо в руках удержать» (т.е. вместо «в руцi утримати»); «щоб помiг менi / щоб допомiг менi».

В 1849 году Лизогубу он писал: «буду посилать до Вас усе, що зроблю вартого послать» (а надо, по идее, - «посилати» и «послати»).

Бодянскому в 1850: «А мене на адресi не упоминай, цур йому» - надо «не згадуй».

Лизогубу: «Подякуйте и ви за мене Iлiю Iвановича за його благородную щедроту» (следовало бы -«благородну щедрiсть»).

Хотелось бы обратить внимание на то, что в письмах 1850-х годов присутствуют уже целые русскоязычные блоки, как, например, в письме от 14 апреля 1854 г. Козачковскому: «Христос воскресе! Друже мiй единий! Вчера только привезла почта из Гурьева твое письмо, написанное тобою 14 генваря. Видишь ли в чем дело…» Далее следует абзац по-русски, потом снова по-украински с русскоязычными вкраплениями: «Спасибi тобi, друже мiй единий, за твои десять рублей, чи, як ти пишеш, якогось нашого общезнакомого нашого, i йому, i паче тобi спасибi…» и т.д.

А вот в письме к Б. Залесскому от 6 июня 1854 года на украинском языке написана лишь преамбула, а все письмо – по-русски: «Вiтаю тебе, друже мiй, Богу милий. Вiтаю тебе на лоне девственной, торжественно прекрасной природы! Много бы и много молитв сердечных послал бы я к престолу Живого Бога за один час, проведенный с тобою в дремучем сосновом лесу…» и т.д. В дальнейшем доминируют письма на русском языке и лишь отдельные – на украинском.

Можно найти довольно простое объяснение этим фактам. С 30 мая 1847 года Шевченко находился в ссылке в Оренбургской губернии, а потом в Орске и Новопетровске. 11 лет он был снова оторван от украиноязычной среды. Языковая практика оставалась лишь только в письмах к Лизогубу, Честахивскому, Галагану, Щепкину и др. Но это был уже язык общения, но не язык творчества.

Языком творчества в это время для Шевченко становится русский язык. Именно в 50-е годы, с 1853-го по 1857-ой, он пишет все известные нам повести на русском языке. «Наймичка» - один из первых прозаических опытов Шевченко - написана в октябре 1853 года в Новопетровском укреплении. В то же время была написана повесть «Варнак» о народном мстителе, который напоминает Кармелюка.

В Новопетровском форте написана и повесть «Княгиня», которую Шевченко отослал издателю «Отечественных записок» А.О. Краевскому. Впрочем, повесть так и не появилась в журнале.

Именно тем фактом, что некоторые русскоязычные повести Шевченко не дошли до читателя в свое время, и можно объяснить, во-первых, их малую известность публике, а, во-вторых, выпадение их из всего богатого литературного процесса России второй половины XIX века.

Они не получили столь широкой известности и признания читателей, как произведения Гоголя, Достоевского, Тургенева и Толстого, а потому и не удосужились внимания литературоведов, занимавшихся и занимающихся этим периодом.

Повесть «Музыкант» написана между ноябрем 1854-го и январем 1855-го под впечатлением от пребывания на Украине в начале сороковых годов и повествует о талантливом крепостном, ставшим жертвой пана. В ней чувствуется нечто биографическое. Завершив «Музыканта», он тут же садится за повесть «Несчастный», а затем работает над повестью «Капитанша» и «Близнецы».

Продуктивность писателя поражает! Такое ощущение, что он пытается наверстать упущенное время и каждый месяц создает новую вещь.

Затем, почти весь следующий год, в том же Новопетровском форте Шевченко работает над «Художником», автобиографическом произведении, повествующем об истории его собственного выкупа за 2500 рублей из крепостничества, учебе в Петербургской Академии художеств, дружбе с К. Брюлловым и др.

И, наконец, в ноябре 1856 года вчерне закончена работа над «Прогулкой с удовольствием и без морали».

Обе последние повести подводят к заключительному, можно даже сказать, итоговому сочинению Тараса Шевченко - «Дневнику» (1857-1858 гг.), начатому в последний год службы и завершенному по получении отставки и свободы.

Дневниковый жанр предполагает сокровенный смысл записей, дневники не рассчитаны на широкого читателя и пишутся большей частью для себя.

В таком случае, сокровенные мысли, что вполне логично, должны писаться на родном, более близком человеку, языке, тем более, если они делаются еще и в тайне. Нельзя сказать, что Шевченко запрещалось писать на украинском. Его письма этого времени написаны на двух языках, и украинским языком он по-прежнему владеет. Другое дело, что, судя по этим его письмам, им мало-помалу утрачиваются навыки украинской речи: «украинские письма» становятся двуязычными, а языком своих тайных «захалявных книжек» он сознательно выбирает русский язык. Это - язык его мышления. На нём он и высказывает суждения по всем трепещущим вопросам жизни.

В этом его «Дневник» весьма схож с «Дневником писателя» Ф.М. Достоевского, как и похожа сама судьба двух писателей, которых постигла ссылка.

В 1859 году, по освобождении из армии, Шевченко побывал на любимой Украине, написал еще ряд стихотворений на украинском языке, но, как известно, жизнь свою все же связывает с Петербургом, с любимой Академией художеств. Там и настигнет его смерть, 10 марта 1861 года, от сердечного приступа.

Подводя итог сказанному, замечу, что две трети из творческого наследия Тараса Шевченко написано, осознанно написано, на русском языке – языке великой литературы, к которой и он хотел приобщиться. Поэтому, когда мы с полным основанием говорим, что Тарас Шевченко является национальным украинским поэтом, мы должны следом подчеркнуть: и самобытным русским писателем, случайно или нарочно, но прочно «забытым» украинским литературоведением и мало изученным русским. Хотелось бы, чтобы Шевченко не разъединял, но объединял два наших братских народа.

Александр Ужанков - проректор Литературного института, доктор филологических наук

Специально для Столетия

Тарас Григорович Шевченко - український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський та політичний діяч, фольклорист, етнограф.

Цікаві факти із життя Тараса Шевченка є і в біографії, а цікаві перекази очевидців про деякі випадки та ситуації в житті Шевченка також є пізнавальними, оскільки їх не зустрінеш в біографії, про них в школі не розповідають.

Цікаві факти про Тараса Шевченка

Дата народження - Ср 09 Березня 1814 р.
Знак зодіаку - РИБИ
Дата смерті - Нд 10 Березня 1861 р.
На момент смерті було - 47 років

Зріст Тараса Шевченка – 1,64 м

24 роки Тарас був кріпаком , 11 років перебував під слідством, на військовій службі, у за-сланні, і лише 12 років життя був відносно вільною людиною !

Тарас Шевченко народився в сім’ї кріпосного селянина 9 березня 1814 року (в сімї було 5 дітей). Дитинство Шевченка пройшло в його рідному селі Моринці Київської губернії. Тарас дуже рано осиротів і сповна відчув на собі всю гіркоту кріпосного життя.

Освіту Шевченко отримав у сільського дяка. У 1828 році він почав служити у поміщика Енгельгардта. В цей час юнак почав проявляти непогані здібності до малювання, тому пан зробив з нього свого особистого живописця і навіть відправив Тараса на навчання до художника В. Ширяєва.

У 1836 році відбулося знайомство Тараса Шевченка з такими видатними людьми того часу, як Брюллов, Григорович, Жуковський . Вони задалися метою звільнити юного художника від кріпацтва.

У 1838 році Брюллов написав портрет Жуковського і продав його за 2500 рублів. За ці гроші і був викуплений Шевченко. Здобувши свободу, Тарас Григорович вступив до Академії мистецтв.

У 1840 році вийшов його перший збірник віршів «Кобзар».

У 1846 році Тарас Шевченко став членом таємного політичного товариства, за що в 1847 році був засланий в Орську фортецю. Його амністували після смерті Миколи I.

Дослідники творчості Шевченка стверджують, що він за життя намалював 1300 картин , портретів, малюнків, офортів, ескізів тощо, з яких дійшли до нас близько 800 робіт.

10 березня 1861 року Шевченко помер. Вклад Тараса Шевченка в розвиток української літератури і мови вважається одним з найбільш цінних за всю історію України.

Українському поетові Тарасу Шевченко встановлено близько 1200 пам’ятників по всьому світу. Більшість із них знаходиться на західній Україні.

Кохання Тараса Шевченка

Першим коханням молодого Шевченка була Оксана, його ровесниця. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть старшого віку. Але надії були марними - Тарас у валці свого пана Павла Енгельгардта мусив поїхати до Вільна. Розлука була несподівана і довга. Усе своє життя Шевченко згадував ту дівчину, яку колись кохав.

Наступною жінкою, яку він кохав, була польська швачка Дзюня Гусіковська.

У 1843 році Шевченко їде в Україну і там зустрів Ганну Закревську, якій згодом присвятив вірш «Г. З.».

Наступними жінками, що займали місце в серці поета, були Варвара Рєпніна, сільська дівчина Глафіра та Агата Рускова, 16-річна актриса Катерина Піунова, яка, напевно, просто не наважилася пов’язати своє життя з модним, але скандально відомим художником, майже на тридцять років старшим від неї. Останнім коханням поета була 19-річна дівчина Лукерія Полусмак, яка наймитувала в Петербурзі. Простакувату дівчину Тарас зваблював дорогими подарунками, але вона не захотіла залишити столичного життя й переїхати в Україну, щоб жити в селі. Покинула поета й вийшла заміж за перукаря Яковлева. І лише 1904 року, після смерті свого пиячка-чоловіка, Лукерія Яковлева-Полусмак, залишивши дітей в Петербурзі, приїхала до Канева і щодня приходила на могилу Шевченка.

Перекази про Тараса Шевченка

Тарас Шевченко цікаві факти біографії маловідомі, існують навіть, народні перекази, котрі не претендують та 100% достовірність. Ось декотрі із них.

ЗОВНІШНІСТЬ ШЕВЧЕНКА

Ось як описували сучасники зовнішність 29-літнього Шевченка: молодий, здоровий, середнього зросту, широкоплечий, міцно збудований. Його кругле виголене обличчя було прикрашене бакенбардами, волосся вистрижене по-козацькому, але зачесане назад. Він був темний блондин, з його лиця пробивалася відвага, в темно-сірих невеличких очах світилися розум та енергія. Голос у нього був м’який, в ході й рухах - зосередження. При першій зустрічі із ним у ньому не примічалося нічого привабливого, навпаки, він здавався холоднуватим, сухим, хоч і простим, приступним. До людей ставився спершу недовірливо і перед першим-ліпшим не відкривав своєї душі, особливо бував замкнутий супроти тих, хто добивався викликати в нього одвертість та щирість. Зате коли пізнавав чоловіка й відкривав у нім бодай одну гарну рисочку, прив’язувався до нього, а як знаходив у тій людині взаємність, віддавався йому цілим серцем. Примітними рисами характеру були доброта, м’якість, навіть делікатність, що суперечило його суворій
масці, незвичайна простота, природність, безкорисливість, навіть саможертовність. На кривду й несправедливість його серце запалювалося гнівом і вибухало, немов вулкан, - тоді він міг бути й несамовитим. З бідними ділився останнім.

ЧЕРВОНА КІМНАТА

Коли молодий Шевченко познайомився з К. Брюлловим, захват його був невимовний, адже Брюллов похвалив його малюнки. Приятель Шевченка І. Сошенко згадує, що в житті не бачив він веселішої і щасливішої людини, ніж Тарас упродовж кількох днів.
- Невже Брюллов завжди такий добрий, такий ласкавий?- питав він кількаразово в Сошенка.
- Завжди, - відповідав той.
- А ця червона кімната його улюблена?
- Улюблена.
- Все червоне! Кімната червона, диван червоний, завіси край вікна червоні, халат червоний і малюнок червоний! Все червоне! Чи побачу я ще колись його так близько?!
І Тарас заплакав. Ця червона кімната лишилася поетові пам’ятна до кінця днів його. Багато чого він забув, але останніми його словами були «червона кімната» і «Карл Петрович».

ЧОМ ТИ ДІЛА НЕ РОБИШ?

Пишучи поему «Катерина», Т. Шевченко питав у І. Сошенка:
- А послухай, Соха, чи воно так до ладу буде?
- Та одчепись ти, кажу, зі своїми віршами! - гримає на нього Сошенко. - Чом ти діла не робиш?
Під «ділом» Шевченків приятель-художник розумів живопис, малярство. Згодом, коли до Шевченка прийшла слава великого поета, Сошенко виправдовувався:
- А хто ж його знав, що з нього зробиться такий великий поет? - і доповнював: - А все-таки я стою на своєму: що, якби він покинув вірші, був би ще більшим живописцем, ніж поетом.

НЕЩАСЛИВЕ КОХАННЯ

1843 року Шевченко покохав Теодосію, доньку кирилівського попа Григорія Кошиця, того самого, в якого хлопцем наймитував. Дівчина відповіла на почуття поета, і вони хотіли одружитися, але не було на те батьківської волі. Старі Кошиці хотіли якимись хитрощами розлучити закоханих. У вересні, коли Шевченко гостював у Кирилівці, жінка Прокопа Демченка повила дитину. Мати Теодосії умовила Демченків кликати за хрещених Тодосю й Тараса, маючи на думці, що її дочка не знає, що кумі й кумові в ті часи не можна було за звичаєм та законом одружуватися. Одначе дівчина здогадалася, до чого йдеться, взяла дитину Демченків, пішла з нею до іншого попа й охрестила її з іншим кумом. Після того Кошиці вже просто не дали благословення молодим і відмовили Шевченку. Поет змушений був відступитися. Цікаво, що сама Теодосія так і не відцуралася свого кохання. Вона відмовилася виходити заміж, збожеволіла і вмерла 1884 року.

ХОРОШИЙ ПАН

Якось Шевченко, ще в перший побит свій на Україні, навідав поміщика Скоропадського. Поміщик вихвалявся перед поетом, як добре живуть у нього кріпаки. Діло було перед обідом.
- Я їм, - каже, - те, я їм і друге. Живуть вони в мене, як у Бога за пазухою.
Тут один з лакеїв зробив якусь шкоду. Поміщик стрибнув з-за столу і побіг у лакейську. Прибіг і лясь-лясь лакея по лиці, а дверей і не зачинив за собою. Шевченко скипів, схопився з місця, взявся за стола і так його тріпонув, що все з нього посипалося додолу. Прибіг господар. Поет зиркнув на нього, роздер шапку і кинув половину Скоропадському.
- Хороший пан, нічого сказати. Добре людей шануєш! - та з тим і пішов.
Відтоді він у Скоропадського не бував.

НОВИЙ ЖУПАН

Шевченко, перебуваючи в 1845-1846 роках у Переяславі, жив, як відомо, у свого приятеля М. Козачковського. Він часто бував задуманий, недбалий до себе, часом нікого не помічав довкола. Нового одягу шити не любив, ходив у старому.
Довідавшись, коли Шевченко мав отримати гроші від Київської Археографічної комісії, де служив, Козачковський за тиждень до того покликав кравця і, поки поет спав, дав йому зняти мірку із його старої одежі. Коли Шевченко одержав гроші, кравець приніс нового жупана. Шевченка це дуже здивувало.
- Як? Який жупан?
- Ви ж, панотчику, замовляли жупан на сьогодні, й мірку знімав із вас.
- Що за біс? Нічого не згадаю! І торгувався?
- Аякже.
Шевченко віддав гроші і заспокоївся.

ПІЗНАЄШ

Раз до Козачковського прийшов кріпак і сильно жалівся, що у нього украдено пару волів. Козачковський поспівчував кріпакові і одіслав його. Цю розмову почув Шевченко, вийшов услід за селянином і, розпитавши його, дав, щоб ніхто не бачив, 50 карбованців.
- В позику! - сказав поет. - Оддаси колись, як розбагатієш!
- Як же я оддам вам, коли я вас не знаю? - відказав здивований селянин.
- Все одно! Пізнаєш! - відповів поет.

ПОСПІШАЮЧИ НА ВЕСІЛЛЯ

Коли Шевченка заарештували, на ньому був фрак, сам він був чисто виголений, наче зібрався до когось з візитом. Губернатор Фундуклей, який був добре знайомий з Шевченком, здивувався, побачивши, що той при такому параді:
- Чого це ви, Тарасе Григоровичу, так прибралися?- спитав він.
- Та бачте, - відповів Шевченко, - я поспішав до Костомарова на вінчання. Він запросив мене боярином, так я ото, заки у Бро-варах мені перепрягли коней, поголився і причепурився, щоб з воза просто до молодого.
- Еге! - відповів Фундуклей. - Коли так, дак куди судженого, туди й боярина.

БІСОВА МУЗА

Під час слідства в справі Кирило-Мефодіївського товариства Шевченко завжди був бадьорий, веселий і спокійний. Перед допитом якийсь офіцер-жандарм мовив до нього:
- Господь милостивий, Тарасе Григоровичу! Ви виправдаєтесь, і отоді-то залунає ваша муза.
- Та який же чорт усіх нас сюди заніс, коли не оця бісова муза! - відповів поет (98).

ЛІПШЕ БУЛО Б НЕ РОДИТИСЯ

Як відомо, Шевченку цар заборонив у солдатах «писати й малювати». От як виконували царську волю ретельні прислужники. До Шевченка приставили солдата - «дядька». В казармі він очей не зводив зі свого підопічного, а коли Шевченко виходив із казарми чи на муштру, чи просто подихати свіжим повітрям, «дядько» трусив його, шукаючи, щоб не було в нього ні в кишені, ні за пазухою, ні в чоботях паперу й олівця. Це саме чинив з Шевченком командир роти Потапов (в Новопетровському укріпленні). Він вивертав у Шевченка кишені, катував його муштрою, чіпляючись до поета і знущаючись із нього, і хоч як той страждав од цього, послабу не було. Це доводило Шевченка до розпуки:
- Ліпше було б, - казав він, - мені не родитися або швидше вмерти.

МИСЛИВСЬКА ПРИГОДА

Коли Шевченко був на засланні в Раїмській фортеці, з ним трапилася мисливська пригода.
Загалом поет полюванням не захоплювався, - не любив ходити з рушницею. Але якось четверо солдат убили здоровенного кабана, витягли сяк-так з очерету і покинули на березі, щоб другого дня приїхати за ним возом. Коли ж приїхали, виявили, що половину кабана було з’їдено. З ініціативи Шевченка вирішили встановити рушниці на підпорках і відвели від кабана до курків шнурки.
Вранці побачили, що всі рушниці вистрілили, м’ясо лежало ціле, а довкола були калюжі крові й криваві сліди, які вели в степ. Пішли по слідах і за версту знайшли мертвого тигра: в ньому було шість куль. Шкура звіра від хвоста мала чотири аршини - був то справдешній велетень. Іншого тигра, якого замалював Шевченко, вбили учасники Аральської експедиції в 1848 році.

ОТАК БИ Й ЗОСТАТИСЯ

Коли Шевченко плавав з Бутаковим по Аральському морі, він помітив, що в тому морі є рухливі острови, які постали з перегнилих рослин. Раз якось плив Тарас на невеличкому човні з п’ятьма матросами. Пристали вони до берега і пішли погуляти. Тарас ліг собі в траву і віддався спогляданню неба. Матроси забули про нього й попливли. Коли ж оглянулися, аж поета немає. Почалися розшуки.
- А я лежу собі, - згадував поет, - та й мовчу, бо думка була в мене така, щоб зовсім там зостатися, але ж бісові матроси знайшли мене.

ПОМИЛИВСЯ

1848 року після тримісячної плавби по Аральському морі експедиція А. Бутакова повернулася в гирло Сирдар’ї, і тут мали провести зиму. Поблизу форту, на острові Косаралі (там гарнізоном стояли уральські козаки), вийшли вони на берег. Уральці, побачивши Шевченка з широкою, як лопата, бородою і в цивільному, подумали, що то, певне, засланий розкольницький піп. Донесли одразу про те своєму командиру, а той попросив Шевченка відійти в очерети і… раптом упав перед ним на коліна:
- Благословіть, батюшко! Ми, - каже, - усе знаємо!
Шевченко зміркував гумор ситуації і обдарував осавула найсправжнісіньким розкольницьким благословенням.
Урадуваний осавул поцілував Шевченка в руку, а ввечері справив прибулим таку гостину, що їм і не снилося.

ВЕРБОВА ПАЛИЦЯ

Коли Т. Шевченка в жовтні 1850 року переводили в Новопетровськ, поет знайшов на вулиці в Гур’єві вербову ломаку: вона служила йому палицею в дорозі. Прибувши у форт, Шевченко застромив палицю в землю на солдатському городі, і з неї виросло перше дерево в Новопетровську. Пізніше, при підтримці коменданта фортеці Ускова, вибрав він місце для саду (верст за дві од форту), зробив план, розмітив, де які дерева садити, і восени 1853 року на тому місці закипіла робота. Дерева виписали з Астрахані і з Гур’єва, перевезли також, за порадою Шевченка, і великі шовковиці з Ханга-Баби. В саду збудували для родини коменданта літній дімець і альтанку. Біля альтанки спорудили землянку, яка стала місцем творчого натхнення самого Шевченка.
Форт Новопетровський було скасовано 1857 року і перейменовано в Олександрівське. Сад став міським і звався весь час садом Шевченка, а землянка - дімцем Шевченка.

ПОДАРУНОК ПЕРЕД ЗВІЛЬНЕННЯМ

І перед самим звільненням із заслання Шевченкові не давали пільги по службі. Влітку 1857 року прибув якийсь татарин із Астрахані й пустив чутку, що має туди приїхати великий князь Константин. Командир роти, де служив Шевченко, на випадок, коли заверне великий князь у Новопетровське, призначив караул, куди вписали і Шевченка. Почалася знову скажена муштра. Вийшов командир роти в усій своїй, як згадує поет, «ослячій величі» й потріпав Шевченка по плечу:
- А що, брате, визволення? Ні, ми ще зробимо з тебе видатного фрунтовика, а тоді з Богом.
І зараз же звелів єфрейторові щодня по чотири години муштрувати Шевченка з рушницею. На щастя, комендант фортеці, довідавшись про такі заходи надміру ретельного солдафона, зробив йому догану.

ВЕЛИКА РАДІСТЬ

Відомо, що до звільнення Т. Шевченка із заслання прислужилася родина віце-президента Академії художеств у Петербурзі Ф. Толстого. Особливо гаряче турбувалася про це графиня Анастасія Іванівна. Не дивно, що коли Толсті дізналися про Шевченкове визволення, радість їхня була безмежна: з цієї нагоди розбудили дітей, зібралися всією родиною в залі, прийшов дехто з гостей, всі радісно цілувалися і ділилися новиною.

В КИЄВІ, НА ПРІОРЦІ

Шевченко дуже любив дітей. Живучи в 1859 році в Києві на Пріорці, поет дуже здружився з дітворою. Діти бігли за ним і кричали:
- Дядьку, розкажіть нам ще одну казочку!
По обіді поет ішов у сад, лягав під яблунею і кликав до себе дітей. Вони лазили по ньому, пустували.
- Кого люблять діти, - казав про себе поет, - той не зовсім ще поганий чоловік.
Якось наймичка Оришка, перучи одяг, знайшла гроші, про які Шевченко забув, і він на ці гроші влаштував для сусідських дітей «бенкет». Пішов на базар, накупив силу іграшок та ласощів, ледве доніс. Двір посипали свіжою травою, дітвора раділа, гралася, качалася по траві, поет теж радів. По обіді перекупка привезла цілий візок яблук, груш, пряників, бубликів. З двору «бенкет» перейшов на вигін. Посходилися дорослі й говорили:
- Оцей старий, певне, божевільний! Шевченко бігав разом з дітьми, повчав їх, сміявся, змагавсь із хлопцями.

ВОЛЯ РОДИЧАМ Т. ШЕВЧЕНКА

В лютневій книжці журналу «Народное чтение» за 1860 рік, що виходив у Петербурзі, було надруковано коротеньку автобіографію Т. Шевченка. В тій автобіографії поет між іншим написав: «Моє минуле тим більш жахливе, що мої рідні брати й сестри й досі ще кріпаки. Так, вони й досі ще кріпаки!»
Ці слова вплинули на тогочасну суспільність. І. Тургенєв, член «Общества для пособия литераторам и ученым», взявся зробити подання про визволення Шевченків із кріпацтва. Комітет на засіданні 21 березня порадив удатися до поміщика Флоровського і прохати, щоб він звільнив Шевченкових родичів на пошанування літературних заслуг Т. Шевченка і взагалі літератури. Поміщик, одержавши листа комітету, вирішив догодити і суспільній опінії, і собі. Він згодився відпустити Шевченків, але без землі.
Спершу родичі Шевченка, за порадою самого поета, не хотіли такого звільнення, але згодом, 10 липня 1860 року склали угоду з поміщиком і одержали вольну. Аж у 1863 році, в зв’язку з польським повстанням, видано було указ про перевірку уставних грамот. Перевіряти Кирилівку прибув майбутній редактор «Киевской старины» Лашкевич. Ось тоді й наділили Шевченків полем і городом.

СВЯТИЙ ВОГОНЬ

Шевченко, коли сперечався, запалювався, доходячи до пафосу. В запальності його, однак, не було ні злоби, ні пихи - тільки святий вогонь відчуття правди й справедливості. Коли ж бачив, що супротивник набирається пихи, поет дозволяв собі різко його осмикнути. В суперечках він висловлювався гостро, аж співбесідники побоювалися за нього. Особливо несамовитий ставав поет, коли заходила мова про кріпацтво - це була його глибока й болюща рана. Якось у гостях в Я. Полонського згадав поет своє дитинство і те, що родичі його і досі кріпаки. Від таких споминів аж заплакав, аж зубами заскреготав і, нарешті, так ударив кулаком об стіл, що чашки з чаєм попадали на підлогу.

ШЕВЧЕНКО В ОПИСІ ТУРГЕНЄВА

Ось як малює Шевченка в останні роки життя російський письменник І. Тургенєв: широкоплечий, присадкуватий, кремезний, це був козак зі слідами солдатської муштри. Голова в нього була гостроверха, майже зовсім лиса, чоло високе, зморшкувате, очі невеликі, сірі, ніс широкий, губи покриті широкими густими вусами. Погляд був здебільшого суворий, недовірливий, іноді світився ніжною ласкою разом з гарною, доброю усмішкою. Постать - вайлувата. Руки спокійні. Хода поважна. Голос трохи хрипкий. Взимку одягавсь у високу смушкову шапку й кожух.

КОЛИ Ж БУДЕ?

В неділю 19 лютого 1861 року за старим стилем до важкохворого Т. Шевченка зайшов його знайомий інженер Ф. Черненко. Вся Росія сподівалася, що в той день буде оголошено маніфест про скасування кріпацтва. Шевченко очікував цієї події особливо напружено. Як тільки Черненко зайшов до поета, той замість звичайного привітання запитав:
- Що? Є? Є воля? Є маніфест? - і, глянувши у вічі Черненкові, зітхнув важко й мовив: - Так нема? Нема? Коли ж буде? - тоді затулив обличчя руками і, впавши на ліжко, заплакав.
Черненко почав заспокоювати його: є певна звістка, що цар у той день таки підписав маніфеста, але оголошувати його до посту заборонив, щоб народ зустрів свою волю не по шинках, а по церквах.
Тарас гірко всміхнувся і відпустив з цього приводу круте слівце.

Понад 30 років праправнук Шевченка Микола Лисенко працював над дослідженням «коріння Шевченкового роду».

У його поданні генеалогічна схема Шевченкового роду містить понад 1300 осіб, відомих і безвісних, які мешкають в Україні, Росії, Прибалтиці, Австралії, США, Франції і зокрема у Кирилівці, Моринцях, Звенигородці.

Тепер ви знаєте цікаві факти з життя Тараса Шевченка, деякі взяті з біографії, а деякі засновані на переказах очевидців та друзів поета.

Смешно, когда творы Мыколы Гоголя "украинцы" читают в переводе, однако, и Шевченко с Франко были переведены на "украинский" - исковерканый диалект малорусского наречия русского языка.

Австрийская реформа галицко-русского языка

Поляки взялись за «розбудову» малорусской (украинской, рутенской) нации и прежде всего за создание «самостийного» украинского языка. «Все польские чиновники, профессора, учителя, даже ксендзы стали заниматься по преимуществу филологией, не мазурской или польской, нет, но исключительно нашей, русской, чтобы при содействии русских изменников создать новый русско-польский язык»39 - вспоминал крупнейший писатель Угорской Руси (Закарпатья) А.И.Добрянский.

Начали с правописания. Поначалу просто хотели перевести всю письменность в Галиции, Буковине и Закарпатье на латинский алфавит. Но массовые протесты населения и сознание, что все-таки нужно создавать самостоятельный язык, а не сливать местные наречия с языком польским, заставили отказаться от таких намерений. Тогда взялись за "реформирование" грамматики. Из алфавита были изгнаны буквы «ы», «э», «ъ», введены буквы «є» и «ї», а чтобы население признало перемены, измененный алфавит приказом сверху завели в школах. Целесообразность этой азбучной «реформы» мотивировалась тем, что подданным австрийского императора «и лучше, и безопаснее не пользоваться тем самым правописанием, какое принято в России»40.

Затем настал черед лексики. Из литературы и словарей изгонялось всё, что хоть отдаленно напоминало русский язык. Образовавшиеся пустоты заполнялись заимствованиями из польского, немецкого и других языков или просто выдуманными словами. «Большая часть слов, оборотов и форм из прежнего австро-рутенского периода оказалась «московскою» и должна была уступить место словам новым, будто бы менее вредным, - рассказывал о том времени один из бывших украинофилов. - «Направление» - вот слово московское, не может дальше употребляться - говорили «молодым», и те сейчас ставят слово «напрям». «Современный» - также слово московское и уступает место слову «сучасный», «исключительно» заменяется словом «выключно», «просветительный» - словом «просвітний», «общество» - словом «товариство» или «суспільство»…41.

Непосредственно за «чисткой» языка надзирал польский деятель Ян Добжанский, обращавший особое внимание на школьные учебники. Он проявил чрезвычайное усердие, и после тотальной проверки всех учебных книг всё ещё не мог успокоиться, ему продолжало казаться, что «в учебниках школьных остались «москвитизмы»42.

Напрасно конференции народных учителей, состоявшиеся в августе и сентябре 1896 года в Перемышлянах и Глинянах, отмечают, что после массовых замен одних слов другими и «реформы правописания» школьные учебники стали непонятны не только для учащихся, но и для учащих. Напрасно заявляют они, что теперь «необходимо издание для учителей объяснительного словаря»43.

Польские реформаторы галицко-русского наречия непреклонны. Недовольных учителей исключают из школ. Чиновников, указывающих на абсурдность «перемен», смещают с должностей. Писателей и журналистов, упорно придерживающихся «дореформенного» правописания и лексики, объявляют «москалями» и подвергают травле. «Наш язык идёт на польское решето, - замечал И.Наумович. - Здоровое зерно отделяется как московщина, а высевки остаются нам по милости»44.

В этом отношении интересно сопоставить первые и последующие издания сочинений Ивана Франко. Многие слова из произведений писателя, изданных в 70-80 - е годы XIX века: «взгляд», «воздух», «войско», «вчера», «жалоба», «много», «невольник», «но», «образование», «ожидала», «осторожно», «переводить», «писатель», «сейчас», «слеза», «случай», «старушка», «угнетенный», «узел», «хоть», «читатели», «чувство» и многие другие в позднейших изданиях оказались замененными на «погляд», «повітря», «військо», «вчора», «скарга», «багато», «невільник», «але», «освіта», «чекала», «обережно», «перекладати», «письменник», «зараз», «сльоза», «випадок», «бабуся», «пригноблений», «вузол», «хоч», «читачі», «почуття» и т.д.45.

«Франкознавцы» потом поясняли, что Иван Яковлевич сделал это для того, чтобы его произведения стали понятными не только в Галиции, но и по всей Украине. Вряд ли такое объяснение можно признать удовлетворительным. Если слова «писатель», «много», «угнетенный» и др. были понятны галичанам, то уж тем более понимали их на Востоке Украины.

Известно и другое. Молодой, ещё не заполитизированный Франко писал тем языком, какой слышал в народе, и не отделял себя от русской (общерусской) культуры. Позже, увлёкшись политикой, он поддержал создание нового языка и стал «чистить» свои сочинения от «устаревших» слов. Всего в 43 проанализированных специалистами произведениях, вышедших при жизни автора двумя и более изданиями, насчитали более 10 тыс. (!) изменений46.

Причем не все они сделаны лично писателем. Иван Яковлевич не успевал уследить за всеми тонкостями австро-польской языковой политики и часто не знал, какое из народных слов еще можно считать родным, а какое уже объявлено «москализмом». Поэтому он вынужден был принимать «помощь» «национально-сознательных» редакторов, которые, конечно, старались вовсю.

После смерти классика украинской литературы выпестованные польско-австрийской школой «мовознавцы» посчитали необходимым провести полную ревизию его творчества, чтобы «научно проверить и исправить язык и стилистику Франко»47, распространив «правки», сделанные в отдельных произведениях, на всё им написанное.

История с И.Я.Франко неоригинальна. Филологи из «гнезда» Франца-Иосифа коверкали («исправляли») и сочинения других местных писателей, а затем занялись также творчеством литераторов из российской Украины, пишущих на малорусском наречии. «Коррекции» (часто даже без ведома авторов) подверглись изданные в Галиции произведения М.М.Коцюбинского, И.С.Нечуя-Левицкого, П.А.Кулиша, В.К.Винниченко и других. Постепенно новый язык стали экспортировать через границу в Киев, Чернигов, Харьков, знакомя тамошних украинофилов с галицкими языковыми «реформами». Когда же в 1905 году в Российской Империи отменили действие Эмского указа, австро-польские филологи сочли, что настал момент для настоящего «крестового похода» против русского языка в Украине. Тем более, что в самой России определённые силы обещали поддержку осуществлению этих планов.

Во главе похода встал львовский профессор Михаил Грушевский, командированный в свое время в Галицию российскими украинофилами для координации действий с «молодыми» рутенами.

«Батько Тарас» или «батько Лазарь?» Лазарь - это тот, который Моисеич Каганович - отэц "украниского народа".

Духовным отцом украинского национального возрождения, а также украинского литературного языка принято считать Тараса Григорьевича Шевченко. Нет в нашей истории фигуры более прославляемой. Мало кто знает, однако, что язык, на котором писал «батько Тарас» (а «национальное возрождение» понимается у нас, прежде всего, как возрождение языка) существенно отличается от нынешнего украинского. На пути к читателю многое из написанного Кобзарём оказалось «подправленным».

Ещё М.П.Драгоманов отмечал, что «Шевченко, например, ещё не имел мысли непременно создавать отдельную литературу украинскую, так как он писал свои повести по-московскому, так же писал даже свой «Дневник», сценарий к «Стодоле» и т.п. Видимо, Шевченко выбирал себе язык в каждом случае для него более лёгкий и соответствующий, а не думал непременно создавать особую, самостоятельную литературу и язык, как некоторые позднейшие украинолюбцы»99.

Естественно, такая позиция «великого Кобзаря» не устраивала «национально-сознательных» деятелей. И, провозгласив Шевченко своим «батькой», они взялись за «исправление» его творчества. Содержавшиеся в шевченковских рукописях слова «осень», «камень», «семья», «всего», «чернило», «явор», «царь», «Киев», «Польша» и другие при публикации заменялось на «осінь», «камінь», «сім`я», «всього», «чорнило», «явір», «цар», «Київ», «Польща» и т.д. Буква «с» в приставках заменялась на «з». И даже слово «кобзарь», которое Тарас Григорьевич писал с мягким знаком, как это принято в русском языке, украинофилы поменяли на «кобзар»100.

Подвергалось «коррекции» и правописание. Поэт не знал букв «ї», «є», тем более «г» с «хвостиком», апострофов и использовал русский алфавит (с «ы», «э», «ъ»), который был для него родным. (Желающим удостоверится в этом можно порекомендовать обратиться хотя бы к пятитомному изданию «Творів» Шевченко (К.,1970-1971), где в качестве иллюстраций помещены фотокопии некоторых автографов Тараса Григорьевича). В 1860 году «батько Тарас» даже составил «Букварь южнорусский» для обучения детей грамоте на малорусском наречии. Алфавит в «Букваре» был русским без всяких отклонений и «реформ»101.

Но если Т.Г.Шевченко считал возможным строить малорусскую грамоту на алфавите, общем с русским литературным языком, то «национально-сознательные» деятели с ним согласиться не могли и переписывали сочинения поэта по-своему.

Справедливости ради, надо сказать, что не все «корректировщики» и «исправители» творчества Тараса Григорьевича были людьми без всякого стыда и фальсифицировали чужие творения без тени сомнения. Некоторые из них испытывали нечто похожее на угрызения совести. «Вообще не знаю, не грех ли нам, что у нас «кобзар», «цар» и т.п., у Шевченко везде «рь»102 - писал видный активист украинского движения, известный издатель «Кобзаря» В.Н.Доманицкий другому крупному украинофильскому деятелю П.Я.Стебницкому. Но Доманицкого убедили, что фальсификация - не грех. Речь ведь шла о таком «патриотическом» деле, как взращивание «украинской национальной идеи».

Последующие же издатели произведений самого выдающегося из украинских поэтов сомнений уже не испытывали. «Серый кардинал» украинизаторства периода 20-30-х гг. А.Синявский давал совершенно конкретное указание: «Всё то в языке и правописании шевченковских произведений, что может быть выдержано, уоднообразнено в соответствии с современными литературными нормами без нарушения сущности шевченковского языка, в частности, без вреда для стихов и рифм, и нужно последовательно уоднообразить». (Далее следовали рекомендации насчёт «осени», «явора», «кобзаря», «шинкаря», «семьи» и т.д.)103.

И сегодня подлинный Шевченко скрыт для абсолютного большинства читателей. Но даже такой «подправленный» и «уоднообразненный» Кобзарь не соответствовал языку, навязываемому Украине «крестоносцами». Это вызвало удивление даже в среде искренних почитателей «украинской национальной идеи». Отмахиваясь от их недоуменных вопросов, М.С.Грушевский возмущался: «Язык Шевченко - на меньшее они не согласятся. И, наверное, тут ничего не поделаешь. Нужно оставить их так. Пусть ждут, пока Шевченко встанет и будет писать им в газетах, переводить популярные книжки, писать исторические и критические труды»104.