Михаил Драгоманов (Mihail Dragomanov). Биография

Украинский либерал, публицист, историк, фольклорист, общественный деятель, выдающийся украинский учёный и критик. Дядя Леси Украинки, повлиявший на её формирование как писателя.

Происходил из мелкопоместного дворянства Полтавской губернии. Отец Драгоманова в молодости жил в Петербурге и сотрудничал в русских альманахах 1820-1830-х гг., на родине собирал украинские песни и писал по-украински. Украинская среда дома, в Гадяче, и в Полтаве, где Драгоманов учился в гимназии, повлияла на его дальнейшее развитие. Ещё в гимназии он, под влиянием своего учителя Стронина, увлекался изучением истории. В 1859 Драгоманов поступил в Киевский университет и принял живейшее участие в работе студенческого кружка, преподававшего в воскресных школах, а после их запрета 1862 - готовившего учителей для деревенских школ (последние были организованы на Правобережной Украине с целью противодействия польской революционной пропаганде, обнаруженной накануне польского восстания 1863).

Так называемая «студенческая громада» изучала фольклор и интересовалась литературой. Драгоманов принадлежал к кружку космополитов и объяснял это таким образом: «Сам украинец по происхождению, и видя в Киеве не мало того, о чём в остальной России понятия не имели, я во многом разделял сомнения и идеи украинских националистов, и во многом они мне казались реакционными: я не мог разделять равнодушия их к русской литературе, которую считал более развитой теперь, нежели украинская, и более полной общеевропейских интересов (я далеко больше находил политически воспитывающего в „Колоколе“ и „Современнике“, нежели в „Основе“)».

Однако впоследствии он вступил в «Громаду», приблизившись к ней на почве педагогических интересов: издания серии популярных книг. Но уже в 1863 министр внутренних дел Валуев запрещает печатание украинских популярных и педагогических книг ввиду того, что «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может». В том же году Драгоманов окончил университет, в следующем - защитил диссертацию «Император Тиберий», а в 1869 - магистерскую - «Вопрос об историческом значении Римской империи и Тацит». В 1865 был избран советом университета штатным доцентом. Донос (обвинение в украинофильстве и сепаратизме) лишил Драгоманова кафедры и сделал его политическим эмигрантом.

По своим социально-политическим взглядам Драгоманов был ярким представителем украинской интеллигенции 1870-х гг. В области национального вопроса он соединял федералистические стремления революционно настроенных представителей тогдашней украинской интеллигенции с неопределенным индивидуалистическим космополитизмом демократического направления. Порвав на этой почве с Киевской украинской громадой и выступив против централистических тенденций тогдашнего народничества, Драгоманов в конце концов стал за границей выразителем либерально-конституционных тенденций, органом которых была газета «Вольное слово», которую Драгоманов редактировал.

Этот орган русских конституционалистов, издававшийся в действительности на средства, находившейся в связи с третьим отделением «Священной дружины», не нашёл почвы и вскоре прекратился. Несмотря на свое только годичное существование, газета Драгоманова оказала влияние на последующее развитие либерально-конституционной мысли. Так, либеральный журнал «Освобождение» в 1900-х гг. заявлял, что он считает Драгоманова своим предшественником.

На украинской почве издание Драгоманов предвосхитило влияние украинских эсефов («социалистов-федералистов») - буржуазной партии, близкой к кадетам. Демократическая, федералистическая теория Драгоманова в течение долгого времени оказывала свое влияние на украинскую интеллигенцию; были неудачные попытки рассматривать Драгоманова даже как одного из предшественников украинского марксизма.

Свои федералистские идеи Драгоманов проводил в статьях о культурном и литературном развитии малых национальностей. В «Вестнике Европы» (сентябрь и октябрь 1874) цензура вырезала его статью «Очерки новейшей литературы на малороссийском наречии». Пропаганде федерализма посвящены и статьи о галицийской литературе. В Галиции и в Буковине Драгоманов имел, правда, лишь небольшой круг своих поклонников (во главе с Павликом и Франко).

Но значение Драгоманова для развития всей украинской литературы никто не мог отрицать. «В то время в Галиции господствовало в литературе „старорусское“ направление. Книжная тяжелая, искусственная речь, далекая от живого народного языка, была совершенно непонятна местному населению, но галицийская интеллигенция с предубеждением относилась к народному языку, как и вообще к крестьянской массе».

Драгоманов боролся с этой книжностью и подражательностью, стремясь приблизить литературу к народной, крестьянской поэзии. В полемике с Гринченко (Чайченко) Драгоманов восставал против провинциальной ограниченности, националистической узости и шовинизма буржуазной украинской литературы и писал: «напрасно Чайченко хочет нас восстановить против русских как народа… все народы - русские, или поляки, или украинцы - имеют и своё плохое и свое хорошее в натуре. Плохое больше происходит от малого образования, чем из природы народов, и поэтому нам всем - и русским, и полякам, и украинцам - вместо того, чтобы враждовать, нужно просвещаться и добиваться вместе свободы» (Переписка с Павликом, т. VII, стр. 87).

Не любил Драгоманов схоластических препирательств и о «литературных правах»: эти права и их широта, по его мнению, определяются самим фактом существования на данном языке произведений действительной литературной ценности.

В 1879 появилась в четвёртом сборнике журнала «Громада» (женевского издания Драгоманова) его главная критико-публицистическая работа «Шевченко, украинофилы и социализм». Исходная точка зрения работы Драгоманова - не историко-литературная, а публицистическая: речь шла не столько о Шевченко, сколько о том, можно ли Шевченко считать социалистом и в какой степени его произведения пригодны для пропаганды социализма в украинских массах.

Драгоманов решительно отмежевался здесь от русского народничества; что же касается марксизма, то он как следует в нём не разбирался, высказывая, например, «опасения» за участь крестьянства. В одном письме (к Павлику) сам Драгоманов подчеркивает: «Статья „Шевченко, украинофилы и социализм“, кроме попытки исторического, а не догматического взгляда на Шевченко, указывает на отличие шевченковского украинолюбства от современного европейского социализма и в то же время отличие этого социализма от народничества русского (бакунизма, лавризма и пр.) и украинского. Подобно европейским социал-демократам, автор указывает на корень социализма в городских классах, но не смотрит пренебрежительно на крестьян и указывает возможность и необходимость привлечь их к городскому и фабричному социальному движению» (Переписка с Павликом, т. VIII, стр. 210).

Объясняя миросозерцание и деятельность Шевченко, Драгоманов принимает во внимание окружающую поэта среду. Классовое происхождение и сознание Шевченко Драгоманов противопоставлял его дворянскому окружению, украинофилам, выдвигавшим на первое место «национальное дело», а не вопрос о земле.

Научная работа Драгоманова исходила из его заинтересованности фольклором ещё во время пребывания в университете. Вначале он заинтересовался происхождением религии и мифологией арийских народов, затем от древнего мира перешёл к новым народам, к легендам и устному творчеству славян, особенно украинцев. Результатом были собрания украинского народного творчества (две книги сказок и две - песен, изданных в 1867). В 1869 Драгоманов вместе с историком В. Б. Антоновичем приступает к составлению свода украинских политических песен с историческим комментарием (первые два тома изданы в Киеве в 1874 и 1875).

В Женеве Драгоманов продолжает издание исторических песен («Новые украинские песни об общественных делах», 1881 - рекрутчина, отмена крепостничества, пролетаризация крестьянства, крестьянские отработки, батрачество, быт фабричных).

Известный как фольклорист и в научных кругах Западной Европы, Драгоманов занимает в истории украинского литературоведения почетное место пропагандиста теории известного немецкого учёного Бенфея, основателя теории заимствования, которую Драгоманов дополнил теорией Ланга (этнологической) и социологическими пояснениями заимствований.

Как представитель теории заимствования, Драгоманов осудил теорию Гримма-Буслаева (сравнительно-мифологическую). Методология Драгоманова является соединением двух теорий: социологической и сравнительной. Особенно ярко влияние Бенфея проявилось на работе Драгоманов «О шелудивом Буняке» («РозвҐдки», т. II, стр. 155). От буслаевской школы Драгоманов взял только принцип необходимости исследования взаимовлияний устной и книжной поэзии: в так называемом «народном» у новоевропейских наций - утверждал Драгоманов - очень много «книжного» и очень мало элементов местного, национального происхождения, особенно в сфере прозаической словесности: сказках, новеллах, анекдотах («РозвҐдки», т. I, стр. 192).

Ища отличия и сходства в обработке сюжетов, которые блуждают от народа к народу, Драгоманов подчеркивал сам интернациональное содержание художественного слова в разных национальных формах. Это увлечение изучением влияний привело Драгоманова к выводу, совершенно противоположному теории «самобытности» украинского «народного творчества»: «Очень много из того, что мы теперь находим в нашей стране и даже в сфере её неграмотного населения, это продукт не местный и не „народный“, а общий всем историческим народам продукт культурный» («РозвҐдки», т. I, стр. 155).

Нужно сравнивать варианты сюжетов, находить самостоятельно разработанные подробности их, отвечающие бытовым признакам - географическим, общественным, моральным - страны и эпохи. Всевозможные заимствования обрабатываются различно с известными социальными целями.

Драгоманов исследует «эмбриогенезис» произведения - процесс его роста и распространения. Методология Драгоманова намечает путь от конкретного текста (летописное сообщение) к разрешению вопроса: был ли этот факт созданием самостоятельного творчества на основе исторического события, или же заимствован у других народов. Драгоманов пытается объяснить, что такое народное устное творчество и национальные пересказы. Чувствуя недостаточность сравнительного метода, он пытался возместить её этнологическим и социологическим анализом.

Социально-политические и научные идеи Драгоманова тесно связаны. Публицист и учёный в нём сочетаются и сливаются. Драгоманов был далек от кабинетно-профессорского самомнения и отличался широтой своих взглядов на научную работу. В одном письме его читаем («Переписка с Иваном Франко и другими», 1885-1887, стр. 210-211): «Прежде всего скажу, что научность - дело относительное. Работа может иметь „газетную форму“ и быть более научной, чем диссертация. Не все схоластическое - научно, не все публицистическое - ненаучно». Задачи науки были для него неотделимы от вопросов жизни.

Большим замыслом Драгоманова был план истории украинской литературы, который он так и не осуществил. Приходилось начинать все заново, а это было не под силу даже такому образованному, талантливому и деятельному человеку, как Драгоманов. Смерть прервала эту работу почти в самом начале.

Тем не менее значение Драгоманова для украинского литературоведения несомненно. Он воспитал целую плеяду молодых учёных во главе с Франко. Позитивизм Франко уже готовил путь марксистскому литературоведению, и только народническая реакция Ефремова задержала этот процесс.

Драгоманов Михайло Петрович (псевд. - Кирило Василенко, Волинець, М. Галицький, М. Гордієнко, П. Кузьмичевський, П. Петрик, М. Толмачов, Українець, Чудак; 18/30.09.1841, Гадяч - 20.06 /02.07 .1895, Софія, Болгарія )-громадсько-політичний діяч, мислитель, учений-енциклопедист, публіцист, історик, фольклорист, літературознавець, філософ, економіст, соціолог, політолог.

Народився в дворянській сім"ї козацького походження. Освіту здобув у Гадяцькому повітовому училищі (1849-1853 pp .), Першій Полтавській гімназії (1853-1859 рр.) і Київському університеті (1859-1863 pp .). З 1864 p . працював приват-доцентом, а з 1873 p . - штатним доцентом на кафедрі античної історії Київського університету. Одночасно був провідним діячем Київської громади. Сприяв перетворенню Південно-Західного відділу Імператорського Російського Географічного товариства в осередок українознавчих досліджень, два роки фактично редагував газету «Киевский телеграф», нав"язав контакти з громадськими діячами Західної України, став активним кореспондентом галицьких видань. Як «небезпечний сепаратист і радикал», у 1875 р. звільнений з університету за особистим наказом Олександра II [дивись Емський указ - Т.Б. ]. На поч. 1876 р. в порозумінні з громадівцями виїхав за кордон. Осівши в Женеві, став речником українських інтересів у Західній Європі. Налагодив випуск альманаху «Громада», що став першим модерним українським політичним журналом, подібним герценівському «Колоколу». Одночасно видавав брошури європейськими мовами, публікував статті в французькій, італійській, швейцарській пресі. Навколо М. Драгоманова організувався «Женевський гурток» українських політемігрантів (серед них був і полтавець Ф. Вовк). Цей гурток вважається першим зародком українського соціалістичного руху. Женевські зв"язки М. Драгоманова поширювались також на російських, польських, єврейських, сербських, болгарських, румунських радикалів, серед яких він користувався незаперечним авторитетом (саме йому діти О. Герцена передали батьківський архів). В женевський період М. Драгоманов створив першу новочасну українську політичну програму - «Переднє слово до «Громади» (1878 р.) та проект конституції для Росії - «Вольный союз - Вільна спілка: Опыт украинской политико-социальной програмы» (1884 р.). У 1886 р. між М. Драгомановим і Старою громадою наступив розрив: остання вважала, що політична діяльність за кордоном в кращому випадку є зайвою розкішшю, а в гіршому - грою з вогнем, оскільки може спровокувати додаткові антиукраїнські репресії в Російській і Австрійській імперіях. Окрім того, багатьох помірковано настроєних членів громади відлякувала прийнята їх європейським повпредом радикально-соціалістична позиція. Одночасно загострилися відносини М. Драгоманова з російськими еміграційними фракціями через великодержавницько-шовіністичні нахили їх керівників. Опинившись в моральній ізоляції і позбавлений матеріальної підтримки, М. Драгоманов у 1889 р. прийняв запрошення посісти кафедру професора загальної історії новозаснованої Вищої школи (пізніше університету) в Софії. В софійський період він пережив піднесення Русько-української радикальної партії, заснованої у 1890 р. його галицькими послідовниками. Помер від серцевої хвороби на 59-му році життя. Похований у Софії.

Білоусько О.А, Мирошниченко В.І. Нова історія Полтавщини.
Кінець XVIII - початок XX століття. Стор. 188

МИХАЙЛО ДРАГОМАНОВ
18(30).09.1841 - 20.06(02.07).1895

Ім’я Михайла Петровича Драгоманова - одне з найславніших серед великої кількості полтавців, що в усі часи прославляли українську науку, письменство, мистецтво. Він увійшов в історію української культури і літератури як видатний літературний критик і публіцист, історик і фольклорист, патріот і непохитний борець за свободу своєї вітчизни. І. Франко і М. Павлик називали його своїм учителем. Ним він був і для Лесі Українки. За 30 років наукової, літературно-критичної і публіцистичної діяльності М. П. Драгоманов написав понад дві тисячі праць. Лише фольклористика складає майже 10 томів. Славився він і як пряма, чесна, принципова людина на поприщі громадського і політичного життя.

Михайло Петрович Драгоманов народився в Гадячі в родині зубожілого дворянина. Його батько Петро Якимович (1802 - 60) був передовим для свого часу громадським діячем і письменником, а дядько Яків Якимович - поетом-декабристом. Навчався Михайло спершу в Гадяцькому повітовому училищі, а в 1853 - 59 роках у Полтавській гімназії, де його виховниками були такі видатні педагоги, як Олександр Стронін і Казимір Полевич. «Полтавська гімназія дала юнакові багато», - писала про Михайла Драгоманова його сестра Олена Пчілка . В 1859 - 63 роках він студент історико-філологічного факультету Київського університету, з 1864 - приват-доцент, а з 1870 - доцент цього університету. В цей період він брав активну участь у діяльності Південно-ЗахідноГо відділення Російського географічного товариства та київської «Старої громади». 1875 року був звільнений з університету за політичну неблагонадійність і наступного року змушений був емігрувати до Швейцарії. У Женеві він створив осередок політичної еміграції, центр, за висловом І. Франка, «українського руху та української думки», що діяв протягом 20 років. Заснував він також вільну безцензурну українську друкарню, в якій видавав збірники «Громада» (пізніше - журнал «Громада»), а також твори, які в Росії не могли бути видані: П. Мирного та І. Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Люборацькі» А. Свидницького, твори Т. Г. Шевченка та інші.

У 1878 році Михайло Драгоманов виступив на Міжнародному літературному конгресі в Парижі з протестом проти заборони російським урядом українського письменства. Його антицарські памфлети «Турки внутрішні і зовнішні», «Дітозгубство, здійснюване російським урядом», «До чого довоювались», «Внутрішнє рабство і війна за визволення» та інші заборонялися в Росії, але були відомі у світі і принесли Драгоманову славу «українського Герцена».

В 1890 році Михайло Петрович разом із І. Франком, М. Павликом та іншими брав участь у заснуванні Русько-української радикальної партії. Протягом 1870 - 90 років був співавтором українських революційно-демократичних видань у Галичині. У журналах «Друг», «Народ», «Світ» він друкував літературно-критичні, наукові та публіцистичні статті. Виступав також в англійській, німецькій, французькій, італійській періодиці.

Великі заслуги Драгоманова як історика та фольклориста і етнографа. Йому належать такі праці: «Історичні пісні малоруського народу» (1874 - 75, у співавторстві з В. Антоновичем), «Малоруські народні перекази і оповідання» (1876), «Нові українські пісні про громадські справи: 1764 - 1880» (1881) та ін. Багато праць присвятив Т. Г. Шевченкові. Був обраний почесним членом багатьох міжнародних організацій і товариств.

За шість років до смерті, переслідуваний реакціонерами та поліцією і в Росії, і в Австрії, Драгоманов переїхав до Болгарії, де зайняв місце професора щойно відкритого Софійського університету. Він зробив цінний внесок у становлення освіти і науки у Болгарії. Його власна бібліотека (а це близько 10 тис. томів) лягла в основу університетської книгозбірні, що й нині носить його ім’я. Доклав він зусиль і до створення національної бібліотеки в Софії - тепер це всесвітньо відома бібліотека ім. Кирила і Мефодія.

Михайло Петрович Драгоманов своїми працями висвітлив перспективу історичного розвитку України, що полягала в національному відродженні. Смілива і правильна думка вченого не могла не подавлятись тоталітарними режимами. Драгоманов тривалий час був символом незалежної держави, тому лише зі здобуттям цієї незалежності Україна може вільно вшановувати пам’ять свого великого громадянина. Уперше по довгих десятиліттях у вересні 1991 року пошанувала М. П. Драгоманова і Полтавщина. У Гадячі в міському парку вирішено встановити скульптуру родини Драгоманових, і на визначеному місці встановили пам’ятний знак. Колишня вулиця Комуністична одержала назву Драгомановської. Поставлено питання про перенесення праху Михайла Драгоманова з Софії на батьківщину.

Драгоманов, Михаил Петрович , сын мелкопоместного. дворянина. Род. 6 сент. 1841 в г. Гадяче (Полтавская губ.). С 1853 по 1859 учился в Полтавской гимназии ; в гимназические годы под влиянием А. И. Стронина познакомился с работами Сен-Симона и Фурье и с тех пор считал себя социалистом. Осенью 1859 поступил на историко-философский факультет Киевского ун-та. На первом же курсе работал в одной из воскресных школ. Еще студентом выступил в печати в защиту Пирогова против Добролюбова. К концу студенческих лет сблизился с украинскими деятелями на почве подготовки учителей для сельских школ. По окончании ун-та в 1863 занял место преподавателя географии во 2-й киевской гимназии; в 1865 по защите диссертации ("Император Тиберий") на право чтения лекций начал читать на правах штатного доцента всеобщей историю в Киевском ун-те. Поддерживал связи с студенчеством, вовлекая его в кружки самообразования, выступал со статьями в "Санкт-петербургских Ведомостях" по крестьянским и национальным вопросам, отстаивая между прочим украинский язык для сельской школы на Украине; в кружке его велись работы по составлению русско-украинского словаря и по собиранию украинского народного творчества. После защиты в 1869 магистерской диссертации ("Вопрос об историческом значении римской империи и Тацит") избран штатным доцентом и получил заграничную командировку. Выехал в 1870 за границу. Жил в Берлине, Вене, Гейдельберге. Кроме научных занятий знакомился с политической жизнью Европы; бывал на социал-демократических собраниях в Германии; вошел в общение с различными кружками украинских деятелей в Галиции, а в Цюрихе летом 1873 соприкасался с русскими эмигрантскими кружками; в спорах с ними выдвигал политические вопросы; считался сочувствующим их идеям; получил приглашение от П. Л. Лаврова писать в журнале "Вперед", но статья его о Шевченко не была там напечатана. На обратном пути в Россию по поручению цюрихских кружков устроил благодаря своим знакомствам с галичанами доставку зарубежной нелегальной литературы в Россию через Галицию. Сотрудничал в русских. и галицийских ("Правда") изданиях. Вернувшись осенью 1873 в Киев, продолжал поддерживать связи с "радикалами", по-прежнему выдвигал политику на первое место; имел отношение к черниговским земцам-либералам; участвовал в либеральной и радикальной прессе. Главная работа его сосредоточена в университете, в Юго-Западном отделе Географического общества и в киевской "Громаде". В 1874-1875 гг. вместе с В. Антоновичем выпустил два тома "Исторических песен малорусского народа". Был организатором этнографических экспедиций. В 1875 совершил поездку в Галицию и по Угорской Руси. Доносы на Драгоманова как радикала и социалиста, его выступления в печати и влияние в ун-те привели к предложению попечителя подать прошение об отставке, а когда Драгоманов отказался это сделать - к увольнению его осенью 1875 "по третьему пункту". Последовавшее в мае 1876 запрещение печатать в России книги на украинском языке окончательно оформило мысль Драгоманова уехать за границу. В мае 1876 отправился в Австрию для организации по поручению киевской "Громады" изданий ее сборников и материалов народного творчества. Жил сначала в Вене. Осенью 1876 переехал в Женеву, едва успев избежать привлечения в Австрии к процессу украинцев, на котором власти объявили его руководителем русской социалистической организации. В Женеве занял среди эмигрантов особое положение. Имел личные отношения с представителями разных течений, считался сочувствующим, но не входил ни в одну группу. Писал в органе бакунистов "Le Travailleur", приглашен к участию в "Народной Воле" и послал статью, которая видимо была перехвачена; в 1880 привлекался Лавровым к участию в "Социально-революционной библиотеке", которой обещал содействие, но от вхождения в редакцию уклонился. Желябов по поручению товарищей просил даже Драгоманова в 1880 взять на себя защиту взглядов "Народной Воли" за границей и хранение архива Исполнительного комитета. В нач. 1880-х гг. Драгоманов разошелся с социалистами. После 1 марта 1881 выступил резко против "Народной Воли", разошелся и с чернопередельцами и, возлагая надежды на либеральные течения в России, вступил сотрудником, а с 37-го номера стал редактором объявившего себя органом "Земского Союза" журнала "Вольное Слово", организованного А. Мальшинским на средства члена "Священной Дружины" гр. Шувалова. В нем Драгоманов отстаивал конституционные идеи с расчетом на водворение их в России через земство и земских деятелей. В сборниках "Громады", которые издавал в 1878-1882 гг., давал в многочисленных корреспонденциях большой фактический материал о положении на Украине, печатал произведения народного творчества, а в своих статьях выступал против идеализации казатчины, против увлечений бунтарством, против национализма, проповедовал сближение с русской и европейской демократией, призывал учитывать опыт европейского социалистического движения. Его радикализм восстановлял против него все больше, по мере роста реакции, его бывших сотоварищей-украинцев и наконец киевская "Громада" отказалась поддерживать его сборники. В связи с прекращением "Вольного Слова" и "Громады" занялся изданием "Кобзаря", так и не увидевшего света, писал исторические этнографические статьи, издавал материалы Герценовского архива. В 1887-1888 гг. принимал участие в заграничном журнале "Самоуправление", в 1889 Бурцев предложил ему сотрудничество в "Свобод. России". В 1889 приглашен профессором по кафедре всеобщ. истории в Софию (в Болгарии), где оставался до смерти 8 (20) июня 1895. В эти годы создание крестьянской радикальной партии в Галиции во главе с Павликом и Ив. Франком открыло ему новый выход в публицистику, и снова в ряде статей он отстаивал свои идеи демократизма, культурной самостоятельности украинского народа, выдвигая политическ. и социальн. реформы и ведя борьбу с клерикализмом и шовинизмом. Из сочинений Драгоманова кроме названных выше можно отметить сборники его публицистических работ: 1) Собрание политических сочинений М. П. Драгоманова, тт. I и II, Париж, 1905 и 1906; 2) М. П. Драгоманов, Политические сочинения, под редакцией проф. И. М. Гревса и Б. А. Кистяковского, I, Центр и окраины, М., 1908.

Дивись: http://interesniy.kiev.ua/old/7137/7140/dragomanov

Михаил Драгоманов краткая биография на украинском языке изложена в этой статье.

Михаил Драгоманов биография сокращенно

Михаил Петрович Драгоманов - украинский публицист, историк, философ, экономист, литературовед, фольклорист, общественный деятель

Драгоманов учился в Полтавской гимназии, где интересовался гуманитарными дисциплинами и, прежде всего, прошлым украинского народа.

1859 М. Драгоманов поступил на историко-филологический факультет Киевского университета Св. Владимира. Еще во время учебы он преподавал в воскресной школе на Подоле, а после ее закрытия - во Временной педагогической школе.

Закончив университет, Драгоманов работает во Второй киевской гимназии. Именно педагогическая деятельность приводит его 1863 до киевской «Громады».

Драгоманов исследовал историю древнего мира, прослеживая механизм функционирования общества и государства, и пришел к выводу, что общество является целостной системой, развитие которой тесно связано с экономикой, социальными отношениями, политикой, духовной культурой.

1864 Драгоманов женится на актрисе Людмиле Кубинской, которая станет ему верной помощницей. В первой половине 1870-х pp. она организовала общество дневных начальных школ в Киеве, переводила и популяризирует в российских журналах произведения украинских писателей. Первой основательной работой М. Драгоманова стала «Малороссия в ее словесности». Драгоманов доказывал, что современный украинский народ является наследником не только казаков, но и государственных традиций Киевской Руси, Галицкого княжества.

С 1864 Михаил Петрович работал приват-доцентом, а с 1870 г.. - Доцентом Киевского университета Св. Владимира. Впоследствии с целью совершенствования своей квалификации Драгоманов уезжал за границу на три года. Он исследовал местные архивы в Гейдельберге, Берлине, Риме, Вене, Флоренции и др.

1873 М.П. Драгоманов вернулся в Киев и принимал активное участие в общественной жизни. Принимал активное участие в деятельности Юго-Западного отделения Российского географического общества и киевской «Старой громады». 1875 был уволен из университета за политическую неблагонадежность и в следующем году вынужден был эмигрировать в Швейцарию. В Женеве он создал ячейку политической эмиграции, центр, по выражению И. Франко, «украинского движения и украинской мысли», что действовал в течение 20 лет. Основал он также свободную бесцензурную украинский типографию, в которой выдавал сборники «Громада» (позже - журнал «Громада»), а также произведения, которые в России не могли быть изданы: П. Мирного и И. Билык «Разве ревут волы, когда ясли полные? »,« Люборацкие »А. Свидницкого, произведения Т. Г. Шевченко и другие.

В 1878 году Михаил Драгоманов выступил на Международном литературном конгрессе в Париже с протестом против запрета российским правительством украинской литературы. Его антицарское памфлеты «Турки внутренние и внешние», «Дитозгубство, осуществляемое российским правительством», «К чему Довоевались», «Внутреннее рабство и война за освобождение» и другие запрещались в России, но были известны в мире и принесли Драгоманову славу «украинского Герцена ».

В 1890 году Михаил Петрович вместе с И. Франко, М. Павликом и другими участвовал в основании Русско-украинской радикальной партии. В течение 1870 - 90 годов был соавтором украинских революционно-демократических изданий в Галичине. В журналах «Друг», «Народ», «Мир» он печатал литературно-критические, научные и публицистические статьи.

За шесть лет до смерти, преследуемый реакционерами и полицией и в России, и в Австрии, Драгоманов переехал в Болгарию, где занял место профессора только что открытого Софийского университета. Он сделал ценный вклад в становление образования и науки в Болгарии.

За несколько лет до смерти М.П. Драгоманов написал труд «Странные мысли об украинском национальном деле». Ее можно считать завещанием ученым в области исследования украинской истории.

Большие заслуги Драгоманова как историка и фольклориста и этнографа. Ему принадлежат такие работы: «Исторические песни малорусского народа» (1874 - 75, в соавторстве с В. Антоновичем), «Малороссийские народные предания и рассказы» (1876), «Новые украинские песни об общественных делах: 1764 - 1880» (1881) и др. Много трудов посвятил Т. Г. Шевченко. Был избран почетным членом многих международных организаций и обществ.

Михайло Драгоманов та його соціологічна діяльність. Реферат

Життєвий шлях Михайла Драгоманова. Національні ідеї Михайла Драгоманова. Ліберальні погляди Михайла Драгоманова. Соціологічна діяльність Михайла Драгоманова

Драгоманов Михайло Петрович (18/30.09. 1841 - 20.06/02.07. 1895) - історик, публіцист, соціолог, філософ, громадський діяч. Народився в м. Гадячі на Полтавщині у дворянській родині. Навчався в Гадяцькому повітовому училищі, Полтавській гімназії та на історико-філол. факультеті Університету Св. Володимира, який закінчив 1863 р. У 1864 - 75 рр. викладає тут історію, веде резонансну публіцистичну діяльність, стає одним з лідерів Київ. Громади. Видає разом з В. Антоновичем двотомник "Исторические песни малорусского народа" (1874 - 75), "Малорусские народные предания и рассказы" (1876).

Вимушений емігрувати після репресивного звільнення з університету, в 1876 - 89 рр. плідно й активно працює в Женеві як політик, науковець, видавець і публіцист, видає збірник і журнал "Громада" (1878 - 1882), серії поза-цензурних брошур і книг укр. та рос. авторів, разом з С. Подолинським і М. Павликом створює "Женевський гурток" - перший укр. соц. осередок; здійснює - через М. Павлика та І. Франка - визначальний вплив на укр. радикальний рух у Галичині.

1885 року через свої ліві погляди Драгоманов позбавляється підтримки київ. "українофілів" і ще тісніше співпрацює з галицькими молодими інтелігентами у розробленні теоретичних засад радикального руху й філософії національної ідеї. Пише праці: "Переднє слово до "Громади" (1878), "Пропащий час" (1878), "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1879), "Историческая Польша и великорусская демократия" (1881 - 82), "Вольный союз" (1884), "Либерализм и земство в России" (1889) та ін. З 1889 і до смерті працює професором Софійського університету.

Людина різнобічного обдарування, Драгоманов зробив вагомий внесок в історію, літ. критику й літературознавство, етнографію і фольклористику, політологію й соціологію, філософію політики і філософію історії. Розпочавши розбудову своїх світоглядних позицій з ідей романтизму, згодом формує досить еклектичний світогляд з орієнтацією на наукове тлумачення світу, філософськими домінантами якого були позитивістські засади. Віддаючи перевагу ідеям Прудона, в т. ч. й соціалістичним, був щодо них, як і всіх інших ідейних феноменів доби (наприклад, близької йому концепції О. Конта), "єретиком", послідовно реалізуючи засади критицизму, без яких неможливе самостійне теоретизування.

Гасло Драгоманова - "в культурі - раціоналізм, у політиці - федералізм, у соціальних справах - демократизм". Проте декларований раціоналізм підлягає внутрішнім обмеженням, бо у філософії Драгоманова присутні властиві укр. духовній традиції антропологічні акценти й етична зорієнтованість. Обстоюючи "етичний соціалізм", піддає критиці як рос. народництво, так і марксизм.

У центрі історіософії Драгоманова - ідея суспільного поступу, змістом якого є збагачення духовної культури і зміцнення соціальної справедливості, критерієм - утвердження ідеї невід’ємних прав людини, а рушієм - не окремі ("іст.") народи, а весь склад людства.

Філософія політики Драгоманова ґрунтується на ліберальній ідеї, згідно з якою вища цінність визнається за особистістю. Утвердження свободи в історії є одночасно, згідно з доктриною Прудона, обмеженням держави та її ін-тів як чогось зовнішнього, іманентно не притаманного людині.

Суспільно-політичним ідеалом Драгоманова є "безначальство", анархічний лад , суть якого становить спілка добровільних асоціацій вільних і рівних осіб з усуненням із суспільного життя авторитаризму - через федералізм і самоуправління громад як самостійних соціальних одиниць і регіонів. До асоціацій Драгоманов відносив і нації - необхідні елементи суспільної організації людства: "Людство є лиш сукупність націй". Нації - історичне утворення; немає незмінного національного характеру, він є результатом іст. розвитку спільноти і тому необхідно мінливий.

Але попри всю суттєвість нації, національності пріоритетними залишаються громади, що складають своєрідні суспільні молекули. При тому Драгоманов відкидав "не національності, а націоналізм, а надто такий, котрий сам себе виразно протиставляє людськості, або космополітизмові... космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті й формах...". Примат громад не тільки надав соціалізму Драгоманова своєрідного ("громадівського") характеру, а й уплинув на його прихильність до засад федералізму: федеративна спілка вільних самоврядних громад має явні переваги порівняно з унітарною державою, оскільки створює передумови для вищого ступеня людської свободи. У цій позиції, як і в критиці централізму імперської влади та обстоюванні політично-національної автономії України у федеративній спілці, знайшли відбиток і традиції кирило-мефодіївців.

Водночас до головних політичних завдань українства Драгоманов відносив усвідомлення національної єдності українців, поділених між різними державними утвореннями. У розвитку нац. самосвідомості вирішальна роль належить культурницькій діяльності та освіті, здійснюваним укр. свідомою інтелігенцією. Цей культурницько-просвітницький акцент ґрунтувався на визнанні пріоритетним еволюційного шляху просвіти щодо революційних форм історичних змін. Але Драгоманов не заперечував ні можливості революційних змін, ні того, що національне визволення невіддільне від соціальної емансипації; адже у націй, позбавлених власних привілейованих верств, зведених, як українці, до селянської маси, нац. і соціальний рухи зливаються в одне.

Тож для Драгоманова "поганий той радикал на Україні, який не став "свідомим українцем". Будучи переконаним лібералом, він обстоював відокремлення церкви від держави й секуляризацію громадського і культурного життя, якої, на його думку, особливо потребувала Галичина. Із християнських конфесій спеціально цікавився протестантизмом, як таким, що певним чином корелює з лібералізмом.

Україна переживає непрості часи формування громадянського суспільства. Це зумовлює радикальні перетворення в політичній, економічній та духовній сферах нашого життя.

Повернення України в русло загально-цивілізаційного розвитку бачиться виключно на шляху ринку, демократії, широких особистих прав і свобод громадян. Іншого шляху просто немає. Прийшов час рішуче і назавжди відмовитися від утопічних міфів про світле соціалістичне майбутнє.

В цій ситуації неминуче підвищується інтерес до ідеології та цінностей лібералізму, рівно як до діяльності ліберально-демократичних партій, що існували в Україні. Це очевидно і цілком закономірно, адже тільки об’єктивний аналіз минулого дає можливість певною мірою передбачити майбутнє.

Відомо, що історично для українського народу було характерним прагнення до індивідуальної свободи і рівноправності в громадському житті. Тому є достатньо причин припускати, що українські національні традиції виступали в якості однієї з умов виникнення ліберальних ідей в Україні, бо вони відобразилися на менталітеті її народу. З другого боку, ліберальні погляди формувалися і еволюціонували паралельно зі свідомим лібералізмом та демократизмом, що розвивалися, на думку Михайла Драгоманова, не стільки на історико-національному, скільки на загальноєвропейському ґрунті. В Україні ці ідеї перепліталися, змішувалися з місцевою традицією політичних вольностей і державної автономії.

В роботах істориків 20-40-х рр. ХІХ ст. вже ясно проглядають загально-ліберальні ідеї, котрі розповсюджувалися на Україну з Заходу. Свідченням цього виступають "роздуми" А. Мартоса, що містять висловлювання про політичні свободи, республіку та конституцію.

Історична традиція, підігріта патріотичними почуттями і овіяна ліберально-демократичними ідеями свого часу, сприяли українському національному відродженню.

Національно та ліберально налаштована українська інтелігенція виступила з критикою офіційної російської імперської ідеології, за політичні та національні права народу. Вона обґрунтовувала необхідність реформ шляхом мирного вирішення всіх громадянських конфліктів. Біля витоків формування ліберально-демократичних поглядів стояли такі письменники та громадські діячі як Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, І. Срезневський, М. Максимович, Д. Духнович, на погляди яких значною мірою вплинули ідеї Шеллінга про те, що свою історичну місію може виконати лише той народ, котрий вніс в історію найкращу ідею, яка відображує його досягнення. Тому головні зусилля вони приділяли вивченню та пропаганді історії України, її мови, літератури та перспектив суспільного розвитку і готували громадськість до їх правильного сприйняття.

Важливо відзначити, що в 40-ві роки ХІХ ст. поряд з ліберальною, сформувалася і революційна суспільно-політична течія. Напевно, саме з цього періоду почалися розбіжності між представниками цих двох напрямів, що в майбутньому призвели до протистояння ліберальної та революційної течій. Воно тривало більш ніж півтора століття і завершилося перемогою лібералізму. Це сьогодні доведено. Більш того, ця перемога історично закономірна та соціально-психологічно виправдана. Ліберальна ідеологія, орієнтована на шлях поступових реформ, повністю підтвердила свою життєвість.

Побудоване на її основі капіталістичне суспільство продемонструвало свою силу і здатність до оновлення та вдосконалення. Історичний досвід свідчить, що лібералізм забезпечує необхідний баланс влади та громадського контролю над нею.

І, навпаки, комуністична ідеологія не зуміла вірно вирішити питання про співвідношення прав окремого громадянина, суспільства і держави, про допустимі межі державного втручання в приватне життя і необхідне узгодження індивідуального інтересу з громадським, на основі якого єдино можливий поступ суспільства і забезпечення політичних свобод особистості. Практика комуністичної доктрини в Україні показала, що відсутність свободи і зниження індивідуального інтересу призводять до економічної, політичної і соціальної кризи.

Криза в усіх колишніх соціалістичних країнах - це природній фінал реалізації утопії. Історія не терпить насильства і жорстоко мститься за намагання штучно прискорити її розвиток. До речі, академік В. Вернадський завжди бачив в соціалізмі насильство над людською особистістю і вважав, що в ньому немає і не може бути поваги до людини.

Приреченість ідеології і практики побудови соціалізму є доконаним фактом. Таким є підсумок довгого протистояння двох ідеологій і двох підходів до розвитку суспільства, яке розпочалося ще у 40-х рр. минулого сторіччя. Комунізм програв ХХ століття лібералізму, а соціалізм - капіталізму. Такою є реальність.

Але повернімось до еволюції ліберально-демократичних ідей. Просвітницька діяльність ліберально налаштованої інтелігенції привела до створення у січні 1846 р. Кирило-Мефодіївського товариства. На прикладі діяльності цієї організації можна прослідкувати весь розвиток ліберально-демократичних ідей в Україні.

Україна переживає непрості часи формування громадянського суспільства. Це зумовлює радикальні перетворення в політичній, економічній та духовній сферах нашого життя.

Кирило-Мефодіївське товариство - перша українська політична організація, в якій значну роль грала ліберальна інтелігенція. Серед них були: історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, викладач В. Білозерський, О. Маркович, Д. Пильчиков і Тарас Шевченко. Програма товариства була викладена Костомаровим у відомій "Книзі битія українського народу". Цей твір пронизаний ідеями свободи, християнства, українського визволення та слов’янського братства. Ідеалом кирило-мефодіївців було створення української держави як демократичної республіки, виключення будь-яких обмежень свободи слова, організацій, віросповідання. Найважливішим напрямком роботи вони вважали розповсюдження освіти серед народу, досягнення соціальної гармонії ("примирення панів і селян").

Лібералізм поглядів кирило-мефодіївців, особливо Миколи Костомарова, яскраво проявляється в пріоритетному ставленні до людини та її інтересів у порівнянні з інтересами держави, вимогах децентралізації держави, захисті прав і свобод українського народу, збереженні та розвитку його культури.

Після реформ 1861 р. в Україні, разом з розвитком капіталістичних відносин, посилюється й ліберальний рух, що отримує організаційне оформлення у вигляді громад. Основними напрямами їхньої діяльності стала організація гуртків просвіти, вивчення та популяризація історії, етнографії, фольклору українського народу, видання та розповсюдження літератури. Членами громад були в основному ліберально налаштовані інтелігенти. Погляди громадівців знайшли відображення в першому українському суспільно-політичному журналі "Основа" (Білозерський, Костомаров, Куліш, Антонович). Але в 1863 р., після валуєвського указу, громади в Україні було закрито, а їхня просвітницька діяльність заборонена. В українському ліберальному русі настав період спаду.

З початку 70-х років проф. Володимир Антонович створює нелегальну "Стару громаду", в яку ввійшли Драгоманов, Житецький, Чубинський, Михальчук, Лисенко, Русов, Старицький, Нечуй-Левицький - ціла плеяда видатних діячів української культури. Київська громада придбала газету "Київський телеграф", яка стала органом української думки, а також створила наукове товариство під назвою "Південно-Західна філія російського географічного товариства". Діяльність цих інституцій було припинено земським указом 1876 р., який заборонив друкування книг та постановку театральних п’єс українською мовою. Як писав В. Вернадський, "період інтенсивної боротьби з українським рухом тривав, з деякими коливаннями і перервами, більше 50 років…"

Варто відзначити, що саме в цей час на українських землях, що знаходилися у складі Австро-Угорщини, в Бессарабії та на Буковині, представництво місцевої Національно-ліберальної партії (НЛП) очолив видатний науковий та громадський діяч К. Томащук. Завдяки його зусиллям та неодноразовим депутатським запитам до Віденського парламенту вдалося вирішити питання про відкриття університету в Чернівцях. Згодом Томащука оберуть першим ректором цього, відомого не лише на Буковині, але й в усій Європі, наукового центру.

На Галичині ліберальний рух політично оформився в 1889 р . як Національно-Демократична партія, що пізніше, у 1925-1939 рр., реформувалася у Націонал-Демократичний Альянс. (Після радянської окупації Західної України НДА був розпущений).

Однак ліберальна українська думка продовжувала розвиватися і в Російській імперії. Непересічним представником ліберального руху був Михайло Петрович Драгоманов (1841-1895). Він вважав, що завдання кожної людини, як і народу, в пізнанні себе і в прагненні йти до цивілізації разом з цивілізацією, тобто підхід Драгоманова полягав у необхідності пов’язати український національний рух та його програму з європейськими ліберально-демократичними концепціями.

Але пізнання себе вимагає високої національної самосвідомості, а рівень цивілізованості народу настільки низький, що не дозволяє йому піднятися до самосвідомості, а, отже, до прагнення відродити свободу. Він писав, що українці багато втратили, бо коли більша частина народів Європи створювали свої держави, нам це не вдалося. Лібералізм Драгоманова визначається як доктрина, відповідно до якої людська індивідуальність є вищою цінністю. Політично це виражається перш за все у розширенні та зміцненні індивідуальних прав. Драгоманов вірить, що історія свободи є історією обмеження державної влади. Недоторканність особистої сфери важливіша за участь у створенні, формуванні колективної політичної волі, а індивід з його волею є основою всіх можливих соціальних порядків.

У листі до Івана Франка Драгоманов зазначав: "Принципи сучасної всесвітньої цивілізації найбільш відповідні поступові: лібералізм в його найпослідовнішій формі, федералізм - в справах державних, демократизм - в справах соціальних з найтвердішою гарантією - асоціацією в справах економічних, раціоналізм - в справах письменництва, наукових."

Згодом ліберальні ідеї М. Драгоманова перейняли Михайло Павлик, Іван Франко, Богдан Кістяківський. В середині 90-х років ХІХ ст. ці ідеї в Україні отримали подальше розповсюдження. В ліберально-демократичному таборі визріває думка про необхідність об’єднання своєї діяльності, створення єдиної організації. У вересні 1897 р. зусиллями Бориса Антоновича і Олександра Кониського у Києві створюється Всеукраїнська організація громад. Туди входили земські діячі, промисловці, представники творчої інтелігенції. Це стало початком переходу українського ліберального руху від переважно просвітницької до політичної діяльності.

У 1903 р. на з’їзді Всеукраїнської безпартійної організації було прийняте рішення про її перетворення на партію ліберального напряму і розпочато розробку партійної програми. Проведення цієї роботи було доручено обраній раді у складі Б. Грінченка, С. Єфремова, М. Левицького, І. Чехівського, Є. Чекаленка. А на з’їзді 1904 року було офіційно проголошено про створення Української демократичної партії (УДП) і прийнято її програму, яка містила основні вимоги лібералізму у сфері прав людини і відстоювала засади конституціоналізму. Але через рік в УДП виник розкол і утворилася ще одна партія ліберального напрямку, з майже ідентичною програмою, але більш радикальна в національному питанні - Українська радикальна партія. Таке становище і тоді, як і тепер, сприймалося негативно.

Отже, восени 1905 р. обидві близькі партіїї злилися в одну - Українську демократично-радикальну (УДРП), на чолі з тими ж особами (Грінченком, Єфремовим, Матушевським, Левицьким, Чекаленком) і з програмою, що нагадувала кадетську, тільки на засадах державної автономії.

Представники українських лібералів, членів УРДП, а також проведених за списками кадетської партії, виступали в І і ІІ Державних думах, послідовно захищаючи національні права. В І Державній думі була створена Українська парламентська громада, що налічувала 45 депутатів на чолі з адвокатом з Чернігова І. Шрагом. Головним друкованим органом ліберально налаштованої інтелігенції та парламентарів був "Український вісник" (під редакцією М. Славинського). В цьому виданні працював молодий Симон Петлюра, пізніше ставши його редактором.

Ліберальні ідеї набули нового життя у період теоретичної дискусії, пов’язаної з виходом відомого збірника "Вехи". Серед помітних українських громадських діячів - теоретиків лібералізму ключове місце посідає Богдан Кістяківський, син професора права Київського університету Олександра Кістяківського - активного діяча "Старої громади" та журналу "Основи".

Б. Кістяківський, відчуваючи помітний вплив ідей Драгоманова, значну частину своєї наукової діяльності присвятив редагуванню його багатотомної праці "Політичні твори". У творчості Кістяківського, першого українського фахівця у галузі філософії права, тривалий час визначальною була проблема співвідношення соціальної та ліберальної ідей. 1902 року він друкує статтю "Російська соціологічна школа та категорія можливості", яка ознаменувала його рішучий перехід на позиції лібералізму. Про необхідність поєднання соціальної ідеї з ліберальною йдеться в роботі "Держава правова та соціалістична" (1906), де право розглядається в контексті соціальних наук і обґрунтовується розуміння філософських засад правової держави.

Підводячи певний підсумок наших історичних досліджень, можна виділити деякі основні ліберальні принципи, на яких здебільшого ґрунтується українська ліберальна традиція.

Пріоритет прав особи. Цей класичний принцип розвиває Михайло Драгоманов у своєму конституційному проекті під назвою "Вільна спілка". На перше місце ставиться ідея формування держави на засадах політичної свободи, витлумачуючи останню як систему прав людини і громадянина, недоторканність особи, життя, приватного листування, національності (мови); як свободу совісті, друку, об’єднань, носіння зброї, вибору житла і занять, а також право позову на посадову особу чи відомство та супротиву незаконним діям чиновників. Рівність усіх у громадянських правах та обов’язках не може бути скасована жодним законодавчим актом.

Концептуальна домінанта такого співвідношення громадянин - суспільство - держава, постійно присутня у всіх політологічних працях Драгоманова. Не випадково для обґрунтування цього принципу він активно залучає досвід демократичних країн (зокрема, праця "Швейцарська спілка").

Пріоритет права. Цей принцип особливо обстоює Богдан Кістяківський, зокрема, у статті "На захист права", розміщеній у збірнику "Вехи". Він вважає, що рівність громадян у правах та пріоритет прав особи є передумовою міцного правопорядку. "Правова особистість", на його думку, є ідеальною формулою особистості: з одного боку - це особа, дисциплінована правом та стійким правопорядком, з другого - особа, наділена всіма правами, якими вона вільно користується. "Головний і найсуттєвіший зміст права складає свобода, - пише Кістяківський, - щоправда, це свобода зовнішня, відносна, обумовлена суспільним середовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода можлива лише за наявності свободи зовнішньої: остання є найкраща школа для першої." Державна влада із влади сили має стати владою закону - у цьому сенсі важливого значення набуває судова влада, надто громадський суд.

Ці ідеї Б. Кістяківський висловлює в майже викінченій концепції правової держави. У праці "Соціальні науки і право" він пише, що правовий устрій - це складний апарат, у якому частина сил діє механічно. Проте для приведення в дію цього апарату та для його правильної роботи необхідна безперервна духовна активність усіх членів суспільства. Кожен має постійно працювати для реалізації права. Надзвичайно актуальна і важлива проблема перехідного суспільства, де нібито можливо йти на обмеження прав та свобод громадян, вирішується українським правником однозначно: аргументовано доводиться небезпечність таких дій.

Самоврядування. Самоврядування - основа демократичного суспільства. Саме тому інститут самоврядування - це не лише форма децентралізації держави, а й механізм суспільно-політичного ладу. Цих засад притримується М. Драгоманов, у концепції якого ключове місце посідає громадянин та громада. Організація влади будується за принципом "знизу догори", де всі інститути самоврядні та діють за схемою: громадянин - громада - волость - повіт - область - держава (лише державні органи не є самоврядними), тобто у схемі організації місцевого самоврядування закладена так звана громадянська модель, що згодом стає основою Європейської хартії місцевого самоврядування.

Національна ідея. Михайло Драгоманов у своїй праці "Чудацькі думки про українську національну справу" переконує, що сама по собі думка про націю не може привести людство до свободи та правди для всіх. Необхідно шукати чогось іншого - загальнолюдського, що було б вище над усіма національностями та згармонізувало їхні відносини.

Проте ця ідея "космополітизму і людства" зовсім не суперечить ідеї національності, а лише творить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і Б. Кістяківський, В. Вернадський, А. Кримський, висуваючи свої концепції організації української науки. З огляду на це має сенс процитувати лист Вернадського до Кримського на його 70-річчя: "Моя наукова робота для мене, а власне і для Вас,... стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою, наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії нас об’єднала".

Особливе місце в ідеях український лібералів посідає питання моральності і співвідношення засобів боротьби та її мети. Зокрема, Драгоманов зробив значний внесок в популяризацію етичних засад політичної діяльності. Його знаменита фраза про те, що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частини української інтелігенції.

Звертаючись до історії лібералізму, можна зробити висновок, що ця філософська теорія, як і політична практика, своєю головною метою ставить розвиток особистості, здійснення природніх прав людини на життя, свободу, власність, рівність можливостей.

Саме в ліберальному русі народилися ідеї конституціоналізму, самоврядування, просвітництва і розроблялися теоретичні основи для створення інститутів правової держави і громадянського суспільства.

Ґрунтовною ознакою ліберальної філософії є міра, що утримує вільний дух людини в суспільних рамках і культурних формах, що розкривають самоцінність і значимість політичної та правової сфер громадського життя, різноманітних політичних і громадянських прав. Лібералізм, безумовно, виходить з людського виміру політики.

Література

1. Грушевський М. "На порозі нової України". - К., 1991.

2. Дорошенко Д. "Спогади про давнє минуле". - Вінніпег, 1948.

3. Драгоманов М. Вибране. - К., 1991.

4. Кистяковский Б. "Вехи". В защиту права., 1909.

5. В роботі також використані матеріали, в різний час надруковані у виданнях Ліберальної партії України:

6. Лекции из истории и практики либерализма. -Д., 1993.

7. "Українська державність у ХХ столітті" (Історико-політологічний аналіз). - К., 1996.

публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський діяч

Народився Михайло Петрович Драгоманов 18 вересня 1841 року в Гадячі на Полтавщині. Батьки, дрібнопомісні дворяни, нащадки козацької старшини, були освіченими людьми, поділяли ліберальні для свого часу погляди. "Я надто зобов’язаний своєму батьку, який розвив у мені інтелектуальні інтереси, з яким у мене не було морального розладу і боротьби..." - згадував пізніше Михайло Петрович. З 1849 по 1853 рік юнак навчався в Гадяцькому повітовому училищі, де, з-поміж інших дисциплін, виділяв історію, географію, мови, захоплювався античним світом. Продовжував своє навчання допитливий хлопець у Полтавській гімназії. Це були часи накопичення знань, розширення поля інтересів, захоплення новітніми політичними течіями. М.Драгоманов вражав викладачів своєю надзвичайною цілеспрямованістю, працьовитістю, освіченістю. Його сестра Ольга (майбутня письменниця Олена Пчілка, мати Лесі Українки) згадувала, що "книжок... Михайло перечитав ще в гімназії таку силу і таких авторів, що багато учнів середніх шкіл пізніших часів... здивувались би, почувши, що між тими авторами були й такі... як Шлосер, Маколей, Прескот, Гізо". Восени 1859 року М.Драгоманов вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Тут у нього з’являються значно ширші і більші можливості вдосконалювати свою загальну освіту, повніше і живіше знайомитися з тими суспільними і політичними процесами, що постійно зароджувалися у неспокійному студентському середовищі. Університет тих часів являв собою один із найважливіших осередків наукового, культурного і громадського життя. Значною мірою це була заслуга попечителя цього закладу, славетного хірурга М.Пирогова, який "допустив у Києві de facto академічну свободу, схожу на європейську". М.Драгоманов намагався встигати й органічно поєднувати процес навчання з практичною громадською роботою, на яку підштовхували розбуджені загальною ситуацією політичні настрої. Етапним у справі становлення М.Драгоманова як політичного і громадського діяча став його виступ над труною Шевченка у Києві, коли прах великого Кобзаря перевозили до Чернечої гори. Слова, сказані тоді ще юним промовцем: "Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець", - виявилися пророчими. У 1863 році М.Драгоманов стає членом Громади. Ці об’єднання виникали як форма пробудження свідомості національної інтелігенції до пізнання української літератури, історії, культури,народного побуту, права. Пізніше у 70-х рр. з’явилися нові, молоді Громади, в статутах яких уже стояло питання про "самостійне політичне існування" України з "виборним народним правлінням". З середини 60-х років становлення М.Драгоманова як ученого відбувається у тісному взаємозв’язку з його публіцистичною діяль-ністю. По суті, в цих роботах М.Драгоманова - історичних, етнографічних, філологічних, соціологічних - мимоволі відбувається зміщення акцентування на політичне підгрунтя означуваного питання. У 1871 році Київський університет відряджає М.Драгоманова за кордон. Замість запланованих двох років молодий учений пробув там майже три, відвідавши за цей час Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гейдельберг, Львів. Особливе місце в політично-публіцистичній діяльності М.Драгоманова посідає Галичина. Він був одним з перших, хто намагався розбудити галицьке громадське життя, піднести рівень суспільної свідомості. Трирічне закордонне турне М.Драгоманова було надзвичайно плідним для молодого вченого. Він тепер міг критично оглянути й оцінити свої переконання, зіставляючи їх з наочним західноєвропейським досвідом. Наступ реакції, повторне запровадження утисків проти відроджуваних проявів української культури змусили М.Драгоманова виїхати за кордон і стати політичним емігрантом. Восени 1875 року Михайло Петрович через Галичину та Угорщину вирушає до Відня з наміром створити там осередок національної політичної думки, започаткувати випуск української газети. Прогресивний громадсько-політичний збірник "Громада" М.Драгоманов створив у Женеві восени 1876р. Було видано п’ять томів збірника. Головна тема "Громади" - дати якнайбільше матеріалів для вивчення України і її народу, його духовних починань і устремлінь до свободи і рівності серед світової спільноти. З другої половини 80-х рр. М.Драгоманова запрошують до співпраці ряд провідних видань Галичини. Становлення і розвиток радикальних рухів у Західній Україні, за свідченням І.Франка, стало останньою і, мабуть, найбільшою радістю в житті Драгоманова. У 1889 році Михайла Петровича запрошують на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Софійського університету Болгарії. Ім’я М.Драгоманова асоціювалося в свідомості прогресивної громадськості з боротьбою слов’янських народів за свободу, автономію, братерство. Виважений і проникливий політик, М.Драгоманов мучився тією задушливою загальною атмосферою, що склалася на теренах Російської імперії у ставленні до національних меншин. Це був період перед черговим тотальним наступом на вільнолюбний настрій народу. "Пригнічений стан духу значною мірою збільшується від усвідомлення печального стану справ в Україні", - так свідчила Леся Українка про останні дні життя М.Драгоманова. Тимчасові поліпшення загального стану сприяли сплескам творчого піднесення, але несподівана смерть від розриву аорти 20 червня 1895 року обірвала життя великого вченого і громадського діяча. Похований М.Драгоманов у Софії.

Громадська діяльність і творча спадщина М.Драгоманова забезпечили йому особливе місце в історії суспільно-політичної і правової думки не тільки України. Його можна назвати творцем своєрідної конституціоналістичної теорії, палким прихильником збагачення вітчизняної політики й права цінностями світового досвіду. "Драгоманов перший із російських публіцистів дав російській демократії широку і ясну програму... перший блискуче й доступно пояснив зміст і значення конституційного ладу, особливо прав особи та принципів самоуправління..." - оцінюючи діяльність М.Драгоманова, зазначив П.Струве. Ще ширше означив різнобічну діяльність М.Драгоманова на користь українського суспільства І.Франко, називаючи його "духовним батьком", "великим критиком і бистрим, історично вишколеним умом", "найбільшим публіцистичним талантом нашої нації", "могутньою постаттю" і "правдивим учителем". Своєрідність М.Драгоманова як прогресивного політичного і громадського діяча криється перш за все в його широкому, поліаспектному підході до такого важливого поняття, як "конституціоналізм", яке він нерідко доповнював, збагачував, інколи навіть ототожнюючи його з поняттям політичної свободи. Драгомановське розуміння конституціоналізму включало в себе такі чинники, як політична свобода суспільства і особистості, що реалізувалася через народне представництво в центрі, самоуправління на місцях, дотримання прав і свобод людини. Великого значення з огляду на історичну перспективу і розвиток нинішньої суспільно-політичної ситуації у світі набуває уявлення М.Драгоманова про визначальний критерій і мету всіх різноманітних суспільних відносин: "Основними для формування тих відносин... повинні бути поперед усього основні права чоловіка - свобода думки й слова, зборів та коаліцій, толеранція політичних та релігійних переконань... віри й безвірства". Виваженим, діалектично та історично обгрунтованим було переконання вченого, що попри все ті відносини "ніколи в цілім світі не будуть шанобливо однакові...". Драгоманов чітко окреслив і можливості загальних революційних процесів. Він був упевнений, що будь-яка революція має в основі своїй політичний характер, міняє політичні форми панування, але "...не має сили сотворити новий лад суспільного життя, бо сей мусить органічно і звільна виростати з попередніх, як дерево з даного грунту, а продиктувати його ніякими едиктами не можна". Послідовно і твердо він відстоював еволюційну правоту будь-якого розвитку, вважаючи революції явищами спонтанними й короткочасовими, хоча все в тому ж загальному тоні історичного поступу. Як точно і правильно підмітив І.Франко, "Драгоманов - еволюціоніст, вірив у ненастанний органічний розвій не лише в сфері матеріальних явищ, але також у сфері духу, віри, літератури й етики. Властивим плодючим елементом у тій еволюції вважав людське - індивідуум, його душу, волю й інтелігенцію (розум)". Сила історичного методу М.Драгоманова в тому, що вчений і публіцист умів органічно сприймати в єдності конкретного історичного процесу загальне й осібне, національне і вселюдське, індивідуальне й суспільне у їх найтіснішому взаємозв’язку. Керуючись принципами культурного синтезу національного та інтернаціонального, Михайло Петрович Драгоманов показав, теоретично обгрунтувавши, що в такому поєднанні нема суперечності, і провів цей принцип через проблеми конституціоналізму, політичної свободи, прав людини, національного самовизначення, місцевого самоврядування, політичної боротьби, подав порівняльний нарис політичних ідей, намітив віхи поступу на майбутнє і створив всебічну і повну картину свого сьогодення. "Своїм писанням, зарівно як і прикладом свого життя, він дав нам високий взірець неустрашеного і незламного борця поперед усього за свободу думки, досліду, критики та розвою людської одиниці й народів і через те все буде предметом гордості і честю для народу, що видав такого чоловіка", - писав І.Франко, не зайво нагадуючи українському люду про його достойника. Унікальність постаті М.Драгоманова як ученого не тільки, вірніше не стільки в площині політичної публіцистики, як у сфері власне політології. Його можна вважати засновником національної політології, істориком політичних учень. Саме він створив нарисні добірки про розвиток політичних ідей у країнах Західної Європи, всебічно розглянувши теорію освіченого абсолютизму, лібералізму, і, запозичивши ряд основних прогресивних положень із декількох напрямків, подав концентроване обгрунтування своєї конституційно-правової доктрини. "Вся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачити напрямок духу світового, його міру, закон і послужитись тим рухом.